КВІТЕНЬ 2016 april · Саме пришестя у світ Сина Божого ² це і...

12
КВІТЕНЬ 2016 APRIL Благовіщення Пресвятої Богородиці, 7квітня 2016 7го квітня Церква, відзначає один з найбільших дванадесятих празників у літургійному році Благовіщення Пресвятої Богородиці. Це третє за значенням християнське свято після Великодня і Різдва Христового. В основі свята «блага вість» архангела Гавриїла Діві Марії (звідси і Благовіщення) про народження у неї божественного немовляти, Спасителя роду людського. Після того, як Марія була заручена з Йосифом, з'явився до неї архангел Гавриїл і сказав: «Радуйся, благодатна, Господь з тобою» (Лк. 1, 28); «Зачнеш у лоні і породиш сина і назвеш його Ісус. Він буде великий і Сином Всевишнього назветься, і дасть йому Господь Бог престіл Давида, батька його, і царюватиме над домом Якова повіки та й царству його не буде кінця». Марія ж сказала: «Як же це станеться, коли я мужа не знаю». Відповів архангел: «Дух Святий найде на тебе й сила Всевишнього окриє тебе, тим-то й Святе, що народиться, назветься Син Божий. У Бога нема неможливого». І сказала Марія: «Я раба Господня, нехай буде мені по твоєму слові» (Лк. 1, 31-38). В Назареті, на тому місці, де архангел Гавриїл благовістив Діві Марії, побудований храм на спомин про Благовіщення Богородиці. Саме пришестя у світ Сина Божого це і радість, і початок жертовності божественної любові: «Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3, 16). Ось свідчення божественної жертовної любові. Блага звістка Архангела Діві Марії є початком цієї любові. Син Божий приходить на розпяття, смерть і добровільне поховання, щоб дати людям визволення і вічну радість. Найбільший дар благословення Господа Діва Марія здобула тому, що була смиренною Його рабою. Її будуть ублажати всі роди (Лк. 1, 48). Усі покоління людей, які прийшли завдяки Її смиренню до торжества в їхньому житті благодаті й істини (Ін. 1, 17), будуть прославляти Її як Матір Господа, і милість Всесильного Бога буде простиратися на всі покоління до тих, хто має страх Його (Лк. 1, 50). У найдавніших сказаннях про Пресвяту Діву потрібно, безсумнівно, бачити відголоски Святого Передання, на історичній основі якого Церква заснувала свята на честь Діви Марії. «Благовіствуй земле радість велику, небеса воспівайте славу Божию». Через Пресвяту Діву Марію людині знову відкрилася глибина Любові Божої. Відкрилася дорога в Небо, спілкування з небожителями, зі святими Ангелами. Стало можливим для людини усе, що благоволив Господь, приготував і дарував людині для її користі і спасіння. Відкривається Небо, і Престол херувимський і Пресвята Діва; Церква на землі стає частиною Неба, де ми

Upload: others

Post on 08-Mar-2020

6 views

Category:

Documents


0 download

TRANSCRIPT

1

КВІТЕНЬ 2016 APRIL

Благовіщення Пресвятої Богородиці, 7квітня 2016

7– го квітня Церква, відзначає один з найбільших дванадесятих празників у літургійному році – Благовіщення Пресвятої Богородиці. Це третє за значенням християнське свято після Великодня і Різдва Христового.

В основі свята — «блага вість» архангела Гавриїла Діві Марії (звідси і Благовіщення) про народження у неї божественного немовляти, Спасителя роду людського.

Після того, як Марія була заручена з Йосифом, з'явився до неї архангел Гавриїл і сказав: «Радуйся, благодатна, Господь з тобою» (Лк. 1, 28); «Зачнеш у лоні і породиш сина і назвеш його Ісус. Він буде великий і Сином Всевишнього назветься, і дасть йому Господь Бог престіл Давида, батька його, і царюватиме над домом Якова повіки та й царству його не буде кінця». Марія ж сказала: «Як же це станеться, коли я мужа не знаю». Відповів архангел: «Дух Святий найде на тебе й сила Всевишнього окриє тебе, — тим-то й Святе, що народиться, назветься — Син Божий. У Бога нема неможливого». І сказала Марія: «Я раба Господня, нехай буде мені по твоєму слові» (Лк. 1, 31-38). В Назареті, на тому місці, де архангел Гавриїл благовістив Діві Марії, побудований храм на спомин про Благовіщення Богородиці.

Саме пришестя у світ Сина Божого — це і радість, і початок жертовності божественної любові: «Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3, 16). Ось свідчення божественної жертовної любові. Блага звістка Архангела Діві Марії є початком цієї любові. Син Божий приходить на розп’яття, смерть і добровільне поховання, щоб дати людям визволення і вічну радість.

Найбільший дар благословення Господа Діва Марія здобула тому, що була смиренною Його рабою. Її будуть ублажати всі роди (Лк. 1, 48). Усі покоління людей, які прийшли завдяки Її смиренню до торжества в їхньому житті благодаті й істини (Ін. 1, 17), будуть прославляти Її як Матір Господа, і милість Всесильного Бога буде простиратися на всі покоління до тих, хто має страх Його (Лк. 1, 50). У найдавніших сказаннях про Пресвяту Діву потрібно, безсумнівно, бачити відголоски Святого Передання, на історичній основі якого Церква заснувала свята на честь Діви Марії. «Благовіствуй земле радість велику, небеса воспівайте славу Божию». Через Пресвяту Діву Марію людині знову відкрилася глибина Любові Божої. Відкрилася дорога в Небо, спілкування з небожителями, зі святими Ангелами. Стало можливим для людини усе, що благоволив Господь, приготував і дарував людині для її користі і спасіння. Відкривається Небо, і Престол херувимський і Пресвята Діва; Церква на землі стає частиною Неба, де ми

2

Feast of the Annunciation of our most holy lady, the Theotokos and ever virgin Mary The Feast of the Annunciation of Our Most Holy Lady, the Theotokos and Ever-Virgin Mary is celebrated on March 25 each year. The Feast commemorates the announcement by the Archangel Gabriel to the Virgin Mary that our Lord and Savior Jesus Christ, the Son of God, would become incarnate and enter into this world through her womb. Biblical Story - The biblical story of the Feast of the Annunciation is found in the fir st chapter of the Gospel of Luke (1:26-39). The Archangel Gabriel appeared to the Virgin Mary, who was living in Nazareth, and said to her, “Hail, O favored one, the Lord is with you.” Mary was perplexed and wondered what kind of greet-ing this was. The angel told her not to be afraid, for she had found favor with God. He said, “You will conceive in your womb and bear a son, and you shall call his name Jesus. He will be great and will be called the Son of the Most High; and the Lord God will give to him the throne of his father David, and he will reign over the house of Jacob forever; and of his kingdom there will be no end.” Mary responded to the angel by asking how this could happen since she had no husband. The angel told her that the Holy Spirit and the power of God would come upon her, and that the child to be born of her would be called holy, the “Son of God.” The angel then proceeded to tell the Virgin Mary that her cousin Elizabeth had conceived a son in her old age (John the Baptist), and affirmed that with God nothing is impossible. In faith and obedience to the will of God, Mary replied to the angel, “Behold, I am the handmaid of the Lord; let it be according to your word.” Upon her response, the angel departed. It is on the Feast of the Annunciation, that Orthodox Christians commemorate both the divine initiative of God, whereby He took on flesh from the Virgin for our salvation, and the human response, whereby Mary freely accepted the vocation offered to her. He elected to become man, and He desired to do this with the willing agree-ment of her whom He chose as His mother. Mary could have refused, for she was not a passive instrument, but an active participant with a free and positive part to play in God’s plan for our salvation. Thus, when on this and other feasts the Orthodox Church honors the Theotokos, the Mother of God, it is not just because God chose her but also because she herself chose to follow His will.

The Ukrainian religious leaders visit Netherlands before referendum On March 28, the delegation of All-Ukrainian Council of Churches and Religious Organizations left for the Netherlands to participate in several events. In particular, the schedule includes the meeting with the Minister of Foreign Affairs, members of parliament, a press conference, a reception at the Embassy of Ukraine. The AUCCRO delegation members are Patriarch Filaret (Denisenko), Patriarch Sviatoslav (Shevchuk), Archbishop of the Roman Catholic Church Peter Malchuk, Chief Rabbi of Kyiv and Ukraine Yakov Dov Bleich, Mufti of the RAMU Sheikh Akhmed Tamim, Head of the Ukrainian Union Conference of the Seventh-day Ad-ventist Church Stanislav Nosov, pastor of the All-Ukrainian Union of Churches of Evangelical Christian Baptists (AUC ECB) and Deputy General Secretary of the Ukrainian Biblical Association Anatoliy Raichynets. On March 30 the delegation is scheduled to return back to Ukraine.

Church leaders told politicians and public figures of the Netherlands how Ukrainians constraining the aggressor’s imperial ambitions The Ukrainian delegation of religious leaders visited the Netherlands with a view of promotion of Ukraine on the eve of a consultative referendum in the Netherlands on the approval of the Association Agreement be-tween Ukraine and the EU, reports the Institute of Religious Freedom. On Tuesday, March 29, the meeting was held with the members of the Standing Committee on Foreign Affair of Senate of the Netherlands. Then Ukrainian religious leaders held a press conference . Later, the Ukrainian delegation met with Ambassador of the Netherlands on Human Rights Case Van Baar and staff of the Ministry of Foreign Affairs of the Netherlands. In their speeches, the religious leaders of Ukraine stressed that after receiving the coveted independence in 1991, Ukraine has chosen a democratic path of development and the course of European integration. And it is not merely a political choice, but the choice of the Ukrainian people, which proved their desire to live in a coun-try with high standards of human rights, the real guarantee of civil liberties, without corruption and dictatorship through their audacious civic position and self-sacrifice in the Revolution of Dignity (December 2013 - February 2014). The meeting participants noted that against the backdrop of Russian hybrid war against the West, Ukraine had become and outpost of European democratic values, restraining the imperial ambitions of the aggressor. Ukrainian people paid a high price for their freedom, dignity and national sovereignty, which clearly testifies to the sincerity and the potential of its aspirations to build good relations with the Netherlands and other countries in the united Europe.

3

Щорічна «повинність», або сповідь – не допит У час Великого посту, ми вже роздумували над тим, для чого потрібне святе таїнство Сповіді. Ми говорили і про те, що сповідь, давши апостолам владу відпускати гріхи, установив сам Божественний Спаситель; і про те, що грішний священик є лише посередником і його грішність ніяк не впливає на його здатність відпускати гріхи; і про те, що немає гріха, який Бог, після щирого покаяння і навернення людини, не може простити; і ще інше. Багато питань вже обговорено, проте є деякі, на які відповіді ми так і не дали. То чи достатньо все-таки сповідатися раз на рік? Як поводитися, якщо під час сповіді священик накричав, образив? Чи можу я довіряти священикові, відкриваючи йому найскоровенніше? Як готуватися до сповіді? Як сповідатися, що розповідати? Чи після однієї сповіді можливе лише одне причастя? Спробуємо роздумати разом.

Передусім (адже тепер, у час Великого посту, це питання дуже актуальне) поговоримо про «річну сповідь». У торішніх нотатках, присвячених сповіді, ми вже говорили, що сповіді раз на рік явно замало для духовного життя. Вона є достатньою лише в тому разі, якщо стає обов’язковою формальністю, яку в час посту треба «відбути». Очевидно, що сповідаючись із такого довгого проміжку часу, неможливо запам’ятати всі ситуації, все, чого хотілося б позбутись і скинути із себе назавжди, віддавши Богові у сповіді. Безумовно, нормальне духовне життя потребує сповіді частішої. І не тоді, коли «всі ідуть», а тоді, коли відчувається душевна потреба. Бо тут є небезпека ще однієї крайності, коли людина, прийшовши до сповіді, каже, що «гріхів не має», бо «нікого не вбила і нічого не вкрала», а на запитання, чому ж прийшла до сповіді, зазвичай звучить щось на кшталт «бо всі так роблять»… Тому стараймося іти до сповіді не тому, що «так треба» і «бо що люди скажуть», а тоді, коли наша душа потребує очищення і примирення з Богом, від котрого віддалилася через свої гріхи.

Дуже часто причиною небажання іти до сповіді є зранення. Під час однієї зі сповідей сповідник накричав, образив, принизив або питав щось таке, що могло шокувати. Відповіддю на це буде фраза владики-номінанта Володимира Груци. Він завжди повторює: коли ми мали досвід спілкування із поганим лікарем, то це зовсім не означає, що захворівши, більше ніколи не підемо до лікаря. Кожен має право шукати доброго сповідника, а якщо священик під час сповіді починає кричати чи ображати, то найкращим виходом буде встати і піти до іншого. Зараз це зовсім не проблема: священиків є багато, тому досить легко знайти відповідного.

Ще одним фактором, який може викликати небажання іти до сповіді, є страх того, що мою сповідь, моє найсокровенніше, хтось дізнається. Чесно кажучи, не знаю, яким є механізм захисту конфіденційності сповіді у православних Церквах, але впевнений, що і там таємниця Сповіді є святою і непорушною. У Католицькій Церкві зрада таємниці сповіді є одним із гріхів, котрий застережений за Апостольською столицею. Навіть більше, той, хто прямо порушив таємницю сповіді, має бути покараний великою екскомунікою*. Причому, якщо людина сповідається через перекладача, то обов’язок зберігання таємниці має не лише священик, а й перекладач. До речі, поширеною помилкою є те, що каяник теж має обов’язок берегти таємницю своєї сповіді. Це не так. Обов’язок зберігання таємниці є лише у сповідника.

Повертаючись до теми «річників», варто сказати, що до сповіді слід готуватися. Бо дуже часто, після того як каяник клякає перед сповідальницею, настає німа сцена, яка може перерватися питанням сповідника про те, чому людина нічого не говорить, і у відповідь прозвучить популярна фраза «питайте». Проте сповідь – не допит. Треба говорити самому про все те, що ми вважаємо своїми гріхами і що бажаємо залишити в цій сповідальниці. А для цього важливо підготуватися до сповіді: зробити іспит сумління, порівняти свої вчинки зі списком гріхів, вказаних у катехизмовій частині, благо сьогодні є дуже багато молитовників, за допомогою яких це можна зробити. Саме після такої підготовки ми не матимемо потреби в тому, аби нас допитували. Також інколи виникає запитання, як розповідати. Тут універсальних рецептів немає. Звичайно, не потрібно розказувати сповідникові «історії» і деталі стосовно того, яка в той день була погода і кого ви зустріли на вулиці, з іншого боку – варто чітко назвати свій гріх, без іносказань, метафор і недомовок.

4

Працівники Патріаршої курії в Києві привітали Блаженнішого Святослава із п’ятою річницею інтронізації

28 березня владика Богдан, Адміністратор Патріаршої курії УГКЦ, і працівники Патріаршої курії в Києві привітали Главу і Отця УГКЦ Блаженнішого Святослава із п’ятою річницею його інтронізації. З цієї нагоди Предстоятелю Церкви подарували копію ікони Матері Божої «Милосердя двері», таку ж, як і Папі Римському Франциску владики Постійного Синоду Єпископів УГКЦ. Вітаючи, владика Богдан подякував Главі УГКЦ, за те, що він прийняв під свій провід велику спільноту греко-католиків в Україні і на поселеннях. На переконання єпископа, знаменним є те, що інтронізація нового Предстоятеля УГКЦ відбулася саме в Хрестопоклонну неділю: «Це ознаменувало випробування й терпіння, які переживають Церква й народ тепер. А з іншого боку - саме з Хреста Господнього течуть потоки Божої благодаті на Церкву і на народ».

Від імені всіх працівників Патріаршої курії владика Богдан, вітаючи, додав: «Ми дякуємо вам, Блаженніший Святославе, за те, що ви є жертовним працівником Божого милосердя, жертовного служіння рідній Церкві та слугуєте прикладом для всіх нас. Тож молитовно просимо в Богородиці небесного заступництва і материнської опіки для вас».

Пригадуємо, що інтронізація Блаженнішого Святослава відбулася 27 березня 2011 року у Патріаршому Соборі Воскресіння Христового, що у Києві.

«Ми не агітували і не казали, хто за що має голосувати, а просто донесли правду», – Глава УГКЦ про поїздку до Нідерландів Днями делегація українських релігійних діячів, делегована Всеукраїнською радою Церков і релігійних організацій, побувала з офіційним візитом в Королівстві Нідерландів для проведення зустрічей напередодні консультативного референдуму про затвердження Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом.

До складу делегації входили Патріарх Філарет, Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату, Верховний Архиєпископ Святослав, Глава Української Греко-Католицької Церкви, Архиєпископ Петро Мальчук, Ординарій Київсько-Житомирський Римсько-Католицької Церкви в Україні, Станіслав Носов, Президент Української уніонної конференції Церкви адвентистів сьомого дня, Яків Дов Блайх, Президент Об’єднання іудейських релігійних організацій України, Головний рабин м. Києва та України, Муфтій шейх Ахмед Тамім, Голова Духовного управління мусульман України, Анатолій Райчинець, заступник генерального секретаря Українського Біблійного Товариства, Архиєпископ Євстратій (Зоря), Секретар Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату, Геннадій Білорицький, юридичний радник Головного рабина м. Києва та України.

Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав розповів у інтерв’ю Департаменту інформації УГКЦ про мету візиту та його підсумки.

Блаженніший Святославе, Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій повернулася з поїздки до Нідерландів. Анонсувалося, що ВРЦіРО їде туди популяризувати Україну перед референдумом. За вашим відчуття, на скільки це вдалося?

Гадаю, що саме нам вдалося зробити, покаже час, покажуть результати референдуму. Всеукраїнська рада Церков вирішила здійснити таку поїздку до Нідерландів з метою встановлення прямого діалогу не тільки між нашою владою і політиками України, бо вони туди і без нас їздять і спілкуються з відповідними органами Нідерландів. Ми хотіли бути голосом громадянського суспільства, хотіли поспілкуватися з представниками різних кіл у Голландії, аби вони насправді зрозуміли, що відбувається в Україні. Тому що російська пропаганда в Нідерландах дуже потужна, яка вже посіяла дуже багато дезорієнтації.

5

Вона сказала, що ніколи не думала, що саме релігійні лідери її надихнуть у наступну суботу вийти на вулицю і маніфестувати, щоб прихильники її партії підтримали Асоціацію України з ЄС

Є кілька таких міфів, які Росія пропагує. Наприклад, що Асоціація з Україною це вже є дозвіл нам на вступ в ЄС. А багато голландців не погоджуються сьогодні на розширення ЄС, тому що асоціація – це як заручини, а вступ – як шлюб, що несе за собою багато зобов’язань, зокрема з боку Нідерландів.

Другий міф, який поширює наш північно-східний сусід, що Україна – це поділена країна, яка не має ані стабільної економіки, ані стабільної суспільно-політичної ситуації і невідомо чи це взагалі держава як така. Тому ми хотіли донести, що насправді діється в Україні. Ми розповідали, що Україна сьогодні консолідована, як ніколи, аби обґрунтувати, чому все-таки українське суспільство орієнтується на європейські цінності як такі.

Чи це нам вдалося? Побачимо. Але було кілька цікавих моментів. Ми мали зустрічі з сенаторами верхньої палати Парламенту, з комітетом міжнародних відносин, де були представники різних політичних сил. І коли ми почали спілкуватися, доносити наші думки, то була цікава реакція на наші месиджі представниці Соціалістичної партії Нідерландів, яка за своєю платформою є не тільки антиклерикальною, але де-факто упередженою до всього того, що виходить з релігійного середовища. Але послухавши нас, вона сказала, що ніколи не думала, що саме релігійні лідери її надихнуть у наступну суботу вийти на вулицю і маніфестувати, щоб прихильники її партії підтримали Асоціацію України з ЄС.

Мабуть, у певний момент вона відчула, що ми говоримо правду, правду, яка пробиває будь-які упередження, навіть ідеологічні чи партійні.

Чи ВРЦіРО не переходить межі своєї компетенції, коли їде в Нідерланди агітувати за політичне рішення?

Це запитання лунало до нас на всіх зустрічах, оскільки Нідерланди – не просто світська держава, а секуляризована держава, де кожна громадська активність релігійних діячів сприймається, як втручання в політику. І також порушення принципу відокремлення Церкви від держави.

На це одноголосно ми відповідали, що ми є представниками недержавної громадської організації, яка називається «Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій». Нам, як пастирям, не все одно, як живуть наші вірні.

Більше того, питання свободи – це не тільки питання свободи сумління чи іншої релігійної доктрини, це так само питання людини як громадянина тої чи іншої держави.

Отож, ми їхали туди як представники громадянського суспільства, простих людей, аби бути альтернативним джерелом інформації до політиків чи інших державних органів і зав’язати діалог від серця до серця простих людей України до простих людей Нідерландів. Це було нашою метою.

Ніхто з нас не збирався втручатися в державні справи. Ми навіть у прямий спосіб не агітували і не казали, хто за що має голосувати, а просто донесли людям правду про Україну, про що думають звичайні українці, які їхні прагнення, аби вибір голландців, коли вони його зроблять, був свідомий. Бо голландці дуже мало знають про Україну, а якщо щось знають, то, як правило, те, що їм подається через ідеологічних посередників, які просто викривлюють їхнє уявлення про Україну як таку.

У делегацію входили християни, мусульмани, іудеї. Як це було сприйнято? І чому не було представників УПЦ (МП)?

6

Це питання нас також весь час супроводжувало, а де Московський патріархат, чи вони підтримують це…?

Сам склад делегації був потужним посилом, який говорив про нашу консолідацію, яка сьогодні існує в релігійному середовищі

На це ми казали, що всі рішення ВРЦ приймаються консенсусом і УПЦ (МП) підтримала поїздку делегації ВРЦ до Нідерландів. Якщо б цієї підтримки не було, то ми не могли б бути офіційною делегацією, яка представляє всіх членів. І у делегації не тільки не було представників МП, а й лютеран, баптистів, п’ятидесятників… Тобто це не була вся Рада Церков, але оскільки рішення щодо формування делегації було рішенням ВРЦіРО, то вона і покликана була представляти всю організацію.

Гадаю, МП могла з певних дипломатичних мотивів не скерувати свого представника, але про це можуть лише вони сказати.

Сам факт того, що з України приїжджають не тільки представники християнських конфесій, але й Головний рабин України, муфтій Головного управління мусульман України показувало консолідованість і гармонію у відносинах між різними релігійними спільнотами. І сам склад делегації був потужним посилом, який говорив про нашу консолідацію, яка сьогодні існує в релігійному середовищі, зокрема щодо європейського вибору України.

Наша делегація відверто вражала голландців. Для них це було щось, що було небуденним. І вони казали, що сам склад цієї делегації і картинка, яку вони побачили, вона для них була дуже яскравою і промовистою.

Ось ви сказали, що хотіли донести правду. Чи можете уточнити, з яких елементів ця правда складалася?

Найперше ми хотіли пояснити, чому українці – це європейці. Що складає цю нашу європейську ідентичність.

Також хотіли сказати, що ми є свідками народження нової політичної нації України, яка є не ексклюзивною, тобто Україна для українців, а інклюзивною – Україна для всіх. Для всіх, кого об’єднують ці європейські цінності, через які сьогодні Україна страждає. Українськими патріотами є євреї і мусульмани, і представники інших конфесій, які, можливо, етнічно складаються не лише з українців. Їм також цікаво було почути, що більша частина солдатів, які змагаються за вільну незалежну Україну, є російськомовні.

Принаймні, ніхто з них не говорив, що не голосуватиме за Україну

Культурні діячі, філософи і просто вільні громадяни Росії виїжджають з Росії до України, і тут чуються не просто добре прийнятими, а почуваються як удома, у вільній державі. І що російська культура в Україні не є ані приниженою, ані маргіналізованою.

За вашими спостереженнями, ті, з ким ви зустрічалися, на референдумі як голосуватимуть?

Ми не хотіли прямо вплинути на їхню думку. Але в контексті спілкування з нами навіть ті журналісти, які приходили на інтерв’ю, будучи скептичними щодо України, вони переконувалися, що українці – це не є мрійники, що вони чітко і ясно розуміють, чого вони хочуть і не сподіваються, що ЄС чи голландці замість українців робитимуть їхні зміни. Ну, і вони виходили під певним враженням. Принаймні, ніхто з них не говорив, що не голосуватиме за Україну.

7

Львівський псевдособор 1946 року Якщо в сучасному Львові мирно співіснують безліч християнських конфесій, то в часи атеїстичного комуністичного режиму така ситуація була недопустима. Після перетворення РПЦ на свою маріонетку радянське керівництво мало намір встановити релігійний контроль над усією територією СРСР, а тому Західну Україну та УГКЦ, що діяла в її межах, чекала трагічна доля. Апофеозом активної діяльності радянських спецслужб щодо цієї церкви став так званий Львівський Собор 1946 року, на котрому фактично було ліквідовано УГКЦ. В березні цього року виповнюється 70 років від тих похмурих подій.

Починаючи від 1944 року, коли Галичина знову опиняється під радянською владою, однією з мішеней для радянських спецслужб стає Українська Греко-Католицька Церква. Очевидно, що радянське керівництво одразу розуміло, що обернути цю церкву на свою маріонетку їм не вдасться, а тому була обрана тактика помірного наступу. Початково відбувався ідеологічний наступ на УГКЦ, виражений в провокаційних статтях. Кульмінацією цього початкового наступу можна вважати публікацію статті Я.Галана «З хрестом чи з ножем?» 10 квітня 1945 року. З її тексту можна було зрозуміти, що доля вищого духовенства УГКЦ уже вирішена. І справді, вже вночі 11 квітня було заарештовано Митрополита Й.Сліпого, єпископів Н.Будку та М.Чарнецького і 20 активних священиків. Інших єпископів також було “вилучено” в короткий час. А 14 квітня була оточена Духовна Семінарія. Було заарештовано священиків-викладачів, а теологів і семінаристів призовного віку насильно мобілізовано на військову службу.

Після арешту митрополита та єпископів УГЦК була фактично обезголовлена, однак не знищена. Це розуміли й радянські спецслужби, а тому мали намір і далі продовжувати свою боротьбу. Розуміючи, що навіть після арешту хоч усіх священників, віряни від своєї віри добровільно не відмовляться, було розроблено план про так зване «возз’єднання» греко-католицької церкви з православною церквою. Для його втілення необхідно було створити ініціативну групу з середовища самих же греко-католицьких священників, котра повинна була, згідно з інструкцій радянського керівництва, декларативно заявити про розрив із Ватиканом і переконати уніацьке духовенство до переходу в православ’я. Уже на кінець травня – початок червня 1945 року така ініціативна група була створена в складі трьох осіб, а саме пароха Преображенської церкви Гавриїла Костельника, а також священників Михайла Мельника та Антона Пельвецького з Перемиської та Станіславівських єпархій відповідно.

Діяльність ініціативної групи тривала майже рік. Її зусиллями, в поєднанні з терором радянських спецслужб, вдалося переманити до російського православ’я близько тисячі священників, більшість з котрих змушені були здійснити свій перехід не з власної доброї волі. Проте, ще більше греко-католицьких священників було арештовано. По завершенню діяльності ініціативної групи назріла ще одна проблема. Для проведення собору необхідні єпископи, але таких серед його прихильників не було. Для виправлення цієї ситуації в лютому 1946 року делегація ініціативної групи у складі 13 священників вирушила до Києва, де православний митрополит Іоан висвятив на єпископа А.Пельвецького та М.Мельника. Цікаво, що Г.Костельник сан єпископа так і не отримав, оскільки був одружений.

Однак, скликаний на 8-10 березня 1946 року в храмі Святого Юрія собор канонічним все одно не став, оскільки скликали його священнослужителі уже РПЦ, а не УГКЦ. Цікавий той факт, що багато учасників субору були доставлені на нього безпосередньо радянськими спецслужбами, та й сам перебіг усього дійства відбувався під їхнім пильним наглядом та контролем. Як наслідок, збережених фотографій Львівського Собору практично не має, однак є документальний кінофільм, спеціально знятий з метою пропаганди. Завдяки зусиллям дослідниці Тетяни Ємельянової, котра провела кропітку працю з цим кінодокументом, ми маємо можливість побачити кадри з перебігу славнозвісного Собору.

Президію Собору складали отці Г.Костельник, А.Пельвецький, М.Мельник; секретаріат Собору – отці Ю.Ванчицький і М.Павлосюк, яких, до речі, ніхто не обирав. Очевидці цього дійства стверджували, що хоч за офіційними підрахунками делегатів було 216, насправді ж їх було значно менше, приблизно 140.

8

8 березня собор одностайно прийняв рішення анулювати постанови Берестейської унії з 1596 р., відірватись від римської (папської) Церкви, повернутися до прадідівської православної віри та возз’єднатися з Всеросійською Православною Церквою в Радянському Союзі.

На другий день, 9 березня, Собор розглядав питання «канонічного оформлення» прийнятого рішення про «возз’єднання» з РПЦ. Засідання розпочалося спільною відправою літургії єпископами Макарієм, Нестором, Антонієм і Михайлом. Владика Макарій здійснив чин «приєднання до Православної Церкви» учасників Собор. Всі учасники зібрання мали підписатися під двома основними документами – зверненням до патріарха Московського і всієї Руси Алексія і телеграмою до голови Президії Верховної Ради УРСР Михайла Гречухи.

Третій день Собору – Неділя Торжества Православ’я – розпочався Архиєрейською Божественною Літургією, яку відправив митрополит Іоан у співслужінні чотирьох православних єпископів, у т. ч. Антонія Пельвецького і Михаїла Мельника. Це стало першою відкритою для сторонніх очей подією на Соборі. На ознаменування «возз’єднання» патріарший екзарх подарував до храму Св. Юра ікону Богородиці з Києво-Печерської лаври.

Мешканці Львова дізналися про офіційну «самоліквідацію» УГКЦ тільки 10 березня. З того часу майже пів століття Українська Греко-Католицька Церква змушена була діяти у підпіллі, аж поки наприкінці 1980-х рр. не було відновлена її офіційна діяльність.

Глава УГКЦ в Римі: «70 років тому нас засудили, як Христа, і разом із Ним ми й воскресли» 3 березня 2016 року з нагоди Року Божого милосердя Блаженніший Святослав разом з єпископами Постійного Синоду та владикою Діонісієм, Апостольським візитатором УГКЦ в Італії та Іспанії, очолив Божественну Літургію за мир в Україні в Папській базиліці Санта Марія Маджоре.

«Дозвольте усім вам передати сердечний привіт від ваших братів та сестер з рідної української землі, - від тої землі, яка сьогодні стікає кров’ю, але бореться за свою гідність та свободу», - такими словами розпочав проповідь Блаженніший Святослав.

Проповідник наголосив, що єпископи зібралися в цій старовинній базиліці Вічного міста, щоб принести на Божий престол увесь біль українського народу: «Ми, владики Постійного Синоду УГКЦ, приїхали до Рима, щоб зустрітися особисто із Святішим Отцем. Найперше задля того, щоб згадати одну з найважчих подій в історії УГКЦ (наступного тижня, 8 березня, УГКЦ буде згадувати 70-ту річницю Львівського псевдособору)».

Глава Церкви додав, що всі мученики Христової Церкви завжди переходили через судилища і чули вирок засуду. Такий же вирок почула й УГКЦ 70 років тому. «З того моменту почалося тотальне знищення УГКЦ, із трьох тисяч священиків, які Церква мала 1946 року, у 1990-х роках залишилося триста. Здавалося, що та Церква вже ніколи не воскресне. Але Господь мав інший план», - наголосив він.

За словами Блаженнішого Святослава, Хресна дорога мучеництва і страждання Церкви – момент спасіння України та її народу: «Двадцять років тому УГКЦ, на диво усім політикам та дипломатам, воскресла і засяяла на весь світ, свідчачи про Христову Правду та Істину. Момент історії нашого болю і страждання став моментом милосердя і великої любові до нас Господа».

Далі Верховний Архиєпископ УГКЦ зазначив, що знову вкотре прагнуть засудити і принизити УГКЦ за те саме, за що 70 років тому. Тільки цього разу в диявольський спосіб намагаються висміяти УГКЦ перед світом у сучасних текстах. «Ми захотіли з Божої волі стати голосом страждання України, зокрема в Римі перед Папою, щоб заявити про український біль на весь світ. Ми пережили приниження і віримо, що Бог перетворить цей страждальний момент знову на велике милосердя і любов. Ми сьогодні голосимо слово Євангелія, що Бог є на боці несправедливо суджених.

9

Нехай Господь допоможе нам у цей час утвердитися у вірі, бо єдність із Папою для нас, українців, не є питанням точності чи неточності певної декларації, дипломатії, культури. А це істина віри наших батьків, яку ми засвідчили кров’ю мучеників XX століття», - зауважив він.

«Нас засудили, як Христа, 70 років тому, і разом із Ним ми й воскресли. Нехай Боже милосердя стане нашою силою в нашій земній мандрівці», - завершив Блаженніший Святослав.

Додамо, що разом з єпископами Постійного Синоду Літургію співслужили владика Діонісій, Апостольський візитатор для українців в Італії та Іспанії, владика Іриней, канонік Папської базиліки Санта Марія Маджоре, та владика Йосафат, Єпископ-помічник Івано-Франківської архиєпархії. Разом з єпископами співслужили близько 60 священиків, душпастирів українських громад в Італії та Іспанії, представники Української папської колегії св. Йосафата та монаших чинів і згромаджень. Участь у богослужінні взяли також посли України та Канади при Апостольській Столиці.

На виставці у Києві представили агентурні архівні документи КДБ про те, як готувалася ліквідація УГКЦ До 70-річчя проведення Львівського псевдособору в 1946 році в Києві в Арт-галереї Українського дому відкрилася виставка «До світла воскресіння крізь терни катакомб», яка розповідає про історію ліквідації та підпілля Української Греко-Католицької Церкви.

В основі експозиції – матеріали Інституту історії церкви УКУ: спомини очевидців та активних учасників підпілля, які було зібрано протягом 1992-2009 рр., документи державних архівів, фотографії з приватних збірок. У виставці показано життєві історії представників греко-католицького клиру, чернецтва, мирян, у кожній з яких – неповторна людська доля.

Хронологічно виставка охоплює період від 1939 до 1991 рр. та відображає три важливі етапи трагічної і водночас героїчної історії УГКЦ ХХ ст.: насильницьку ліквідацію, підпілля та легалізацію у 1989 році.

Виставка доповнена унікальними документами з Галузевого державного архіву СБУ. Це матеріали оперативно-розшукової справи «Рифи», велика добірка матеріалів про о. Гавриїла Костельника та Сергія Каріна-Даниленка.

Презентували виставку Архиєпископ-емерит Блаженніший Любомир, Олег Турій, історик, проректор УКУ, та Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті.

– Коли дивимося на цю виставку, – сказав Блаженніший Любомир під час відкриття, – важливо пам’ятати, що нарід не піддався, нарід не відрікся своєї віри. Усі спроби тої затії того страшного уряду, системи, не принесли їм жодної користі. Нарід витримав і засвідчив свою віру, у багатьох випадках навіть своїм життям. Це треба дуже-дуже пам’ятати. Треба пізнати ті обставини, щоби зрозуміти і, не дай Боже, аби ті речі не повторилися. У даному випадку важливіше за саму історію – свідчення святої віри наших батьків, дідів, які в тих обставинах не піддалися. Оце треба пам’ятати. Завдяки їхній жертві та свідченню, ми сьогодні живемо, ми є християнами.

У відкритті також взяли участь представники Галузевого державного архіву СБУ, які демонстрували архівні справи КДБ. Співробітниця Галузевого державного архіву Наталія Сердюк розповіла Департаменту інформації, що в цих архівних справах і долучених до них документах містяться передумови і перебіг Львівського псевдособору, який проходив під гаслом «воз’єднання Української Греко-Католицької Церкви з Православною Церквою».

– Зміст цих документів, – відзначила пані Наталія, – дає нам вагомі підстави стверджувати, що інспірований радянською владою собор – штучний, який відбувся всупереч волевиявленню як вірних, так і священнослужителів. Цей псевдособор відбувся згідно з планом, чітко розробленим у чекістських кабінетах.

10

План був затверджений ще у 1941 році наркомом держбезпеки Лаврентієм Берією. Там містилися пункти, за якими і мав відбуватися сценарій ліквідації УГКЦ. Дату для псевдособору 8 березня теж обрали невипадково, це був тоді Великий піст і якраз тиждень православ’я.

Олег Турій зазначив, що «ми згадуємо подію, яка свідчить про насилля, про терор, маніпуляції та брутальну жорстокість системи, яка не хотіла терпіти Церкви, що не пасувала до цієї системи».

– Ця виставка ілюструє, – додав пан Олег, – як сам процес підготовки до ліквідації Церкви, так і її реалізацію. Але найважливіше – вона показує велике свідчення віри, надії, яку створив сам Господь, ніхто не може подолати, навіть система, яка претендувала на своє монопольне, тоталітарне панування над тілами, а часто і над душами і серцями людей. Проте Церква зуміла вистояти в підпіллі, зуміла виховати покоління нових священиків, душпастирів. Важливо, що УГКЦ мала людей, які залишилися вірними своїй Церкві, своїм традиціям і тим принципам, на яких ця Церква діяла впродовж століть в українському суспільстві.

Володимир В’ятрович переконаний, розуміння історії свого народу – невід’ємний елемент формування будь-якого народу.

– Це прекрасно розуміють українці, а також прекрасно розуміють ті, які не хочуть, аби українці ідентифікували себе як такі. Саме для того роками проводилася політика знищення історичної пам’яті. Це продовжується і зараз в сьогоднішній війні проти України у вигляді військової та інформаційної агресії, – сказав голова Інституту національної пам’яті.

Як і чому комуністична влада ліквідовувала УГКЦ?

8-10 березня виповнюється 70-ті роковини з дня проведення так званого псевдособору 1946 року, на якому комуністична влада того часу офіційно ліквідувала Українську Греко-Католицьку Церкву.

До цієї сумнозвісної події в Києві сьогодні відкрилася виставка під назвою «До світла воскресіння крізь терни катакомб». Перед її відкриттям Блаженніший Любомир, Архиєпископ-емерит, Олег Турій, історик, проректор Українського католицького університету, та Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті, говорили, чому УГКЦ була неприйнятною для комуністичного тоталітарного режиму, чому ми повинні сьогодні про це пам’ятати і які робити висновки.

УГКЦ НЕ ПАСУВАЛА ДО РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ

Олег Турій, проректор УКУ: Під час Другої світової війни Сталін, побачивши неможливість лише на основі комуністичної ідеології мобілізувати народ на протидію нацистській агресії, вирішив використати Російську Православну Церкву, яка була обезкровлена сталінськими репресіями у 20-30-их роках, для ідеологічної підтримки тієї влади і для того, щоб її руками нищити інші Церкви, творячи своєрідний релігійний інтернаціонал. Ідея була перетворити Москву в своєрідний «християнський» центр, маніпульований і контрольований комуністичною владою.

Драматизм історії ліквідації УГКЦ якраз і полягав у тому, що ця Церква не пасувала до радянської системи, тому що вона була українською. Тобто вона була зв’язана впродовж тисячоліть з українським народом, спричинилася до розвитку його національної самосвідомості, розбудовувала, говорячи сучасною лексикою, альтернативне громадянське суспільство в умовах іноземного панування чи то австро-угорського, чи то польського. Ця Церква була католицька, а це означало, що вона мала «родичів» за кордоном. Для радянської системи наявність родичів за кордоном уже була плямою, яка перекривала кар’єру для особи. Уявіть собі, з якою ненавистю ставився режим до Церкви, яка мала мільйони родичів за кордоном і яка була зв’язана сопричасною єдністю з усім католицьким світом.

Але третя причина, як на мене, полягала в тому, що Українська Греко-Католицька Церква не була частиною якогось державного чи політичного механізму. Вона була Церквою свого народу, яка виходила зі свого народу, жила з цим народом і поділяла всі його лихоліття.

11

Псевдособор 1946 року: трагічні і героїчні сторінки Минає сімдесята річниця сумнозвісних подій. Тоді, у 1946 році, в такому знаковому для УГКЦ та Галичини соборі Святого Юра радянські спецслужби, використовуючи священноначалля Російської Православної Церкви, провели спецоперацію, яку вони ще й до сьогодні називають Львівським возз’єднавчим собором. Пропонуємо подивитися на ці трагічні і одночасно героїчні сторінки нашої історії крізь призму свідчень очевидців, що їх надав Інститут історії Церкви УКУ. У статті використовуємо спомини про Львівський псевдособор уже покійних владик Софрона Дмитерка та Филимона Курчаби і дочки репресованого священика Дарії Коваль. Напередодні псевдособору відбувалися репресії тих священиків, які не хотіли переходити на православ’я. Списки священиків подавав о. Гавриїл Костельник, який очолив рух духовенства і вірян трьох греко-католицьких єпархій за возз’єднання із Православною Церквою. Душпастирів арештовували. «Щоб зламати опір, мусіли арештувати багатьох цінних священиків, аби й інших заставити підписати це возз’єднання. Бо їм була дана вказівка - за всяку ціну перевести у православ’я», - пригадував владика Софрон Дмитерко, Єпископ Івано-Франківської єпархії УГКЦ, у своєму давньому інтерв’ю. Він казав: якщо отці не хочуть, то всіх чекає така ж доля, як владик. Тож необхідно перехід здійснити формально, а совість – не зобов’язує. Ініціативна група о. Костельника, до якої входили ще о. Михайло Мельник та о. Антоній Пельвецький, їздила на соборчики в кожний деканат. Вони заявляли, що нібито цей перехід врятує Церкву і це не буде злочином чи відступництвом. Бо, мовляв, не потрібно відлучатися від Бога, а просто не згадувати Папу. Коли священики відмовлялися від цього, тоді Костельник викликав кагебістів. «Він казав: якщо отці не хочуть, то всіх чекає така ж доля, як владик. Тож необхідно перехід здійснити формально, а совість – не зобов’язує. Такими підступними словами він промовляв. Тому багато йшли і робили так», – розповідав в інтерв’ю владика Филимон Курчаба, Єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ. Примітно, що під час цих агітаційних «відвідин» наголошували на возз’єднанні греко-католиків із Православною Київською Церквою. Про Російську тоді не було мови. Монахів же вважали занадто впертими і свідомими. Владика Софрон Дмитерко пригадував: «Мене, як викликали й агітували, то пропонували йти до Костельника і брати будь-яку парафію в місті. Я їм відмовив. То вони потім довго не турбували. Мовляв, з монахом шкода й говорити». З редемптористів, за словами єпископа, перейшли на православ’я тільки деякі молодші: «Один був наймолодший. Він дуже боявся фізичного насильства. Він фіктивно одружився…» Та більшість були ув’язнені або виїхали на Захід. Єпископи ж добре знали тактику атеїстичного режиму, тому на своє місце вже наперед призначали священиків. До речі, батько владики Софрона був одним із тих, хто здійснив цей перехід. «Мені він розказував, що до нього прийшов майор із гранатою в руці і сказав їхати на той собор», - розповідав єпископ. Проте, при смерті (хворів на лейкемію) він визнав свою католицьку віру. Дарія Коваль пригадує, як напередодні 1945 року відбувалися репресії. Її батька арештували за те, що не хотів перейти на православ’я, хоч під час слідства йому обіцяли, що стане єпископом. Арешт відбувся в Кам’янці на Львівщині. Ось як описувала це донька: «Тато після Літургії повернувся додому. Сіли всі до обіду. Після цього хтось постукав у двері. Увійшли енкаведисти і заявили про арешт батька… Тато лише запитав, чи можна помолитися. Вони дозволили. Усі клякнули біля образу Матері Божої. І ми, тато, мама, я і моя сестра та двоє діточок, клякнули і молилися. Ті енкаведисти дивилися на нас здивовано. Не бачили перед тим, що діти вміють хреститися». А надворі священика вже чекала машина, в якій теж були такі, як і він, отці. Згодом його повезли в тюрму на Лонського у Львові, потім у Золочів, а потім на заслання в Мордовію. Усі ті, що підписали, й ті що не підписали, бачили, що це було насильством. Один священик хотів сказати, щоби ще відложили голосування на другий день, щоб порадитися й подумати. Його більше ніхто не бачив на тому соборі… За спогадами владики Софрона Дмитерка, особливо переманювали ігуменів монастирів. Спочатку ніхто не переходив. Та потім деякі відділилися від монашої спільноти, порушуючи церковні канони. Вони одружувалися, не маючи на це права. Тож «пішли по лінії найменшого опору». «Деякі з них наверталися перед смертю», - пригадував єпископ. Після самої події псевдособору в середовищі священиків панувало розчарування. Бо підписали той перехід ті, від котрих ніхто такого не сподівався. «Усі ті, що підписали, й ті що не підписали, бачили, що це було насильством.

12

Адміністратор Парафії Покров Пресвятої Богородиці о.протоєрей Тарас Горпиняк тел. 8272 6031. Мобільний тел. 0424 405 441.

Fr. Taras Gorpynyak, Parish Priest - tel/fax 8272 6031 mobile: 0424405441 Protection of the Mother of God Parish, 1A Davenport Tce, Wayville 5034 SA

e-mail: [email protected] Fr. Paul Babie, Assistant Priest, tel. 8303 5521, e-mail [email protected] Web-site: www.catholicukes.org.au

Один священик хотів сказати, щоби ще відложили голосування на другий день, щоб порадитися й подумати. Його більше ніхто не бачив на тому соборі…» - згадували свідки ці сумні факти. Ще 6 березня до Львова почали звозити делегатів «собору», яких поселяли в найдорожчих львівських готелях та дуже добре харчували. Старалися привезти з кожного деканату, окрім самих деканів, бодай ще одного священика. Другого дня для тих, хто підписав, у готелі «Брістоль» біля Оперного театру була гучна забава. Танцювали, незважаючи на те, що був час Великого посту. Псевдособор тривав два дні. Його розпочали молитвою «Царю Небесний…». На соборі були представники КГБ, які стежили за священиками не тільки в соборі, а й в готелі, де всі мешкали. Далі о. Костельник зачитав з проповідальниці відозву, щоб роз’єднатися із Ватиканом. За це першого дня голосували (підносили руки) не тільки священики, а й представники КГБ. Усякий спротив проти проведення «собору» усувався. Привозили священиків та делегатів з готелю автомобілями КГБ. Операцією керував полковник Богданов, а згори – акцію провести велів Хрущову Сталін. З мирян нікого не було. Другого дня для тих, хто підписав, у готелі «Брістоль» біля Оперного театру була гучна забава. Танцювали, незважаючи на те, що був час Великого посту. Сам же о. Костельник давно був проти унії і папства. У своїх навчаннях у семінарії, де він був професором філософії, виголошував єресі. Тому митрополит Андрей Шептицький його звільнив. «Потім, як переповідали священики, він впав у депресію. Почав пити, бо не пішло по його лінії. Думав, що буде дійсно реставрована Церква, православіє, мирним шляхом. Видно трохи совість його рушила…» - роздумував владика Софрон. Отця Костельника вбили через два роки після псевдособору, коли він виходив із захристії після Літургії. Багато греко-католицьких монахів, зокрема редемптористів, були на заслані до Сибіру. Деякі пішли до армії. «Монахи, вислуживши свій час в армії, три роки, хотіли вертатися… та не було вже нашого монастиря. Той сталінський режим ними дуже опікувався. Тож вони були на приміті», - переповідає владика Филимон Курчаба. Деякі з тих, які перейшли на православ’я, підтримували стосунки зі своїми колишніми співбратами. Однак більшість виявляли вороже ставлення, щоб не бути звинуваченими у зв’язках із уніатами. Був наказ, що хто не перейшов на православ’я, той не може здійснювати священнослужіння, ні публічно, ні приватно. Порушникові загрожувало ув’язнення чи заслання. Деякі з тих, які перейшли на православ’я, підтримували стосунки зі своїми колишніми співбратами. Однак більшість виявляли вороже ставлення, щоб не бути звинуваченими у зв’язках із уніатами. Чимало священиків працювали на цивільних роботах. «Я працював спочатку касиром, потім бухгалтером, а згодом навчався у Львівському торговельному технікумі», - розповідав єпископ Софрон. У таборі Мордовії батька п. Коваль, як священика, поважали. «Батько сповідав, сварив, коли треба було. Важкі роботи йому не давали. Він рано скоренько вставав і відправляв Службу Божу. Приїхав дуже худеньким», - згадувала жінка. За її словами, у таборі були й православні священики, про яких її батько змінив думку: «Сказав, що серед них були дуже побожні і мудрі отці. Напевно, їх тому й арештували, що вони мали власну думку й характер». Переживши великі випробовування, батько п. Дарії, одначе, був переконаний, що репресії потрібні, аби український народ очистився і більше заслужив релігійну свободу.

Після псевдособору народ осиротів. Однак ті священики, які залишилися, потайки хрестили, хоронили, давали шлюби. Владика Софрон із вдячністю згадував: «Люди берегли священиків. Дух в народі був живий, і народ тішився, що може терпіти за віру. Ті, що були виховані в релігійному дусі, слухали Ватиканське радіо».