ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА ОБЛАСНА РАДА

ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ І ПОЛІТОЛОГІЇ

ГАЛУЗЕВИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ,

ЕТНОЛОГІЇ І АРХЕОЛОГІЇ КАРПАТ

НАУКОВИЙ ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНО-

ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ ПРИКАРПАТСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА ТА ІНСТИТУТУ ПОЛІТИЧНИХ І

ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

ІМЕНІ ІВАНА КУРАСА НАН УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ

НА ПРИКАРПАТТІ

В ХХ СТОЛІТТІ

ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ

ТОМ 2

Книга 1

(1939-1945)

ВІДПОВІДАЛЬНИЙ РЕДАКТОР

ПРОФЕСОР МИКОЛА КУГУТЯК

ІВАНО-ФРАНКІВСЬК

2009

2

УДК 94 (477) “1939 – 1945”

ББК 63.3 (4 Укр) 624

У 45

Український національно-визвольний рух на Прикарпатті в ХХ столітті. Документи і

матеріали / Відповідальний редактор професор Микола Кугутяк. – Том. 2. – Книга 1

(1939 – 1945). – Івано-Франківськ: КПФ “ЛІК”, 2009. – 600 с.

У книзі публікуються різноманітні за своєю формою та змістом

документи і матеріали, що розповідають про національно-визвольні змагання

українського народу на Прикарпатті у 1939 – 1945 рр., висвітлюють

маловідомі широкому загалу героїчні сторінки боротьби українських

повстанців проти німецьких загарбників та радянського тоталітаризму,

засоби і методи, за допомогою яких вона здійснювалася, повертають нам із

забуття імена українських патріотів.

Видання розраховане на науковців, викладачів, учителів, студентів,

учнів, широке коло читачів.

Редакційна рада: Володимир В’ятрович, Сергій Кокін, Микола Кугутяк,

Олександр Лисенко, Василь Марчук, Катерина Мицан, Ігор Олійник, Богдан

Остафійчук, Микола Палійчук, Май Панчук, Олександр Реєнт, Ігор Цепенда

Колектив упорядників: Ігор Андрухів, Микола Вітенко, Тамара Галицька-

Дідух, Ігор Гурак, Олег Жерноклеєв, Микола Кугутяк, Олександр Лисенко,

Олександр Марущенко, Андрій Міщук, Галина Пославська, Володимир

Сергійчук

Рекомендовано Вченою радою Інституту історії і політології

Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

(протокол № 1 від 9 вересня 2009 р.)

ISBN 978-966-7779-25-2

3

ПЕРЕДМОВА

Відродження української нації, розбудова власної державності

посилили інтерес суспільства до вивчення історії українського народу,

особливо його національно-визвольної боротьби у ХХ ст.

У дослідженнях сучасних українських істориків проблема

українського національно-визвольного руху у 1939 – наприкінці 1950-х рр.

посідає важливе місце. Така ситуація є цілком закономірним явищем, адже в

радянській історичній науці ця тема замовчувалася, або ж фальсифікувалася.

Навіть у перші роки незалежності України вивчення українського

національно-визвольного руху вітчизняними істориками майже не

проводилося, а більшість документів, пов’язаних з проблемою, не була

доступною для широкого кола читачів. Певний інформаційний вакуум, що

існував у дослідженні надзвичайно складного, драматичного відрізку

української історії зараз поступово заповнюється новими документами,

матеріалами, історіографічними набутками. Однак якість останніх часто

бажає бути кращою, а зміст більш об’єктивним і неупередженим.

Актуальність дослідження даної проблематики посилюється й

інформаційною політикою окремих сусідніх держав, які всіляко

підкреслюють роль і вагу власних національних військових формувань та

політичних організацій у роки Другої світової війни. При цьому

заперечується саме право українців на національне самовизначення, власну

державність, а їхні дії в роки війни оцінюються виключно як колабораціонізм

та бандитизм, отаманщина.

В самій Україні також існують певні політичні сили, що формують

виключно негативне ставлення частини суспільства до українського

самостійницького руху. Продовжують експлуатуватися стереотипи й

міфологеми, а спроби відійти від радянської версії Другої світової війни

тавруються як “фальсифікація” та “спотворення історичної правди”. За цих

умов у сучасній Україні відсутня єдність у сприйнятті самої історії

українського національно-визвольного руху часів Другої світової війни.

Очевидно, що вироблення саме державницького погляду на вітчизняну

історію повинно базуватися на якомога повнішому вивченні наявних

історичних джерел, публікації раніше невідомих документів, свідчень

очевидців. Лише розширення джерельної бази дозволить історикам розкрити

всю повноту і складність історичного процесу, масштабність і значущість

подій, героїзм і трагізм буття української нації в ті буремні роки.

4

Розгортання українського національно-визвольного руху на

Прикарпатті1 мало свою регіональну специфіку. Цьому сприяв географічно-

природничий чинник, адже понад 60 % території колишнього

Станіславівського воєводства займали ліси, а біля 40 % – гори, що

створювало сприятливі умови для підпільно-партизанських форм боротьби.

До того ж, тут існували міцні традиції національно-визвольного руху та

політичної організації українців. Саме на Прикарпатті в 1918-1919 рр. було

створено Західно-Українську Народну Республіку, яку повалили силою зброї

польські війська. Політика польської влади в краї ввесь міжвоєнний період

була відверто ворожою щодо українців. Більшість учасників українських

визвольних змагань 1918 – 1923 рр. і за нових умов активно продовжували

боротьбу за незалежність. Завзяту боротьбу проти польського окупаційного

режиму вело молодше покоління українців у лавах Організації українських

націоналістів. Опір українців польська влада так і не змогла подолати.

Утворення ОУН було також реакцією на трагічне становище

українського народу на Наддніпрянщині. Винищення українства в ході

колективізації, голодомору і масових репресій викликало серед

західноукраїнського населення різко негативне ставленя до більшовицького

режиму та його політики в радянській Україні.

З початком Другої світової війни більшість населення краю мала

великі сподівання на відновлення української державності. Тому будь яка

нова окупація краю сприймалася як іноземна агресія, а місцеве населення

виявляло готовність до збройної боротьби на захист своїх національних

інтересів.

Справжнє значення краю для розвитку українського національно-

визвольного руху добре розуміли лідери воюючих сторін. Тому німецьке і

радянське керівництво зосереджувало на території області доволі значні

військові й каральні підрозділи. Так, на Станіславівщині тривалий час

базувалися кращі німецькі військові частини, призначені для ведення боїв у

гірських умовах. Зі встановленням радянської влади в області постійно

1 Прикарпаття – історико-географічний регіон України, що в адміністративному плані обіймає територію

сучасної Івано-Франківської області. У досліджуваний період вона фігурувала під різними назвами. Так, ще

3 грудня 1920 р. польська влада створила на території Прикарпаття Станіславівське воєводство, яке

поділялося на 15 повітів. Центром воєводства було місто Станіславів (у польській версії – “Stanislawow”–

“Станіславув”). Зі встановленням радянської влади 27 вересня 1940 р. тут було створено Станіславівську

область з 34 районами. Обласним центром було м. Станіславів. Слід зауважити, що у 1939 – 1941 рр. в

документах і матеріалах радянського походження часто трапляються одночасно назви “Станіслав” та

“Станіславів” і, відповідно, “Станіславівська область” та “Станіславська область” (док. № 4, 5 та ін.). З

серпня 1941 р. до 27 липня 1944 р. Прикарпаття в німецьких документах фігурувало під назвою

Станіславська округа (Kreishauptmanshaft Stanislau) і входило до складу дистрикту “Галичина” (Distrikt

Galizien). У серпні 1944 р. з поверненням радянської влади відновлено поділ західно-українських земель на

області та райони. Однак назва уже звучала як “Станіславська область”, а назва обласного центру – “місто

Станіслав”. Натомість в українському діловодстві Галичини ще з часів Західно-Української Народної

Республіки в назві міста використовувався суфікс –ів і воно називалося відповідно – “Станіславів”. Ця ж

назва домінує в усіх оунівських та упівських документах. Упорядники збірника в текстах документів

зберегли автентичні назви, а в заголовках йшли згідно норм українського правопису. 9 листопада 1962 р.

місто Станіславів перейменували на Івано-Франківськ, а Станіславівську область на Івано-Франківську.

Кількість районів в області не була сталою. В 1944 р. їх налічувалося 36, у 1957 – 31, у 1959 – 27.

Відбувалися укрупнення районів, змінювали їхні межі. На даний час в Івано-Франківській області є 14

районів.

5

перебувало у 2-3 рази більше військових, ніж у сусідніх Львівській,

Тернопільській та Дрогобицькій областях.

Прикарпаття було малою Батьківщиною для багатьох лідерів

українського національно-визвольного руху. Саме тут народилися провідник

Організації українських націоналістів Степан Бандера та Головнокомандувач

Української повстанської армії Роман Шухевич. У тій чи іншій мірі з

Прикарпаттям були пов’язані тисячі активних учасників національно-

визвольної боротьби, відомі політики, військові.

Загалом актуальність проблеми українського національно-

визвольного руху на Прикарпатті вимагає підготовки академічного

археографічного видання, яке б відтворювало всю складність історичного

процесу, пов’язаного з передумовами, причинами розгортання української

національно-визвольної боротьби на Станіславівщині, особливостями різних

етапів її розвитку. Саме таке завдання і поставили перед науковцями

Всеукраїнські наукові конференції “Роман Шухевич в українському

національно-визвольному русі ХХ ст.” (17-18 травня 2007 р., м. Івано-

Франківськ) та “Степан Бандера в українському національно-визвольному

русі ХХ ст.” (11 грудня 2008 р., м. Івано-Франківськ), співорганізаторами

яких виступили Інститут історії України НАН України, Інститут історії і

політології Прикарпатського національного університету імені Василя

Стефаника, Науковий центр дослідження українського національно-

визвольного руху Прикарпатського національного університету імені Василя

Стефаника й Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені

Івана Кураса НАН України.

В основу збірника було вирішено покласти документи Організації

українських націоналістів, Української повстанської армії, радянських

державних та партійних органів. Повноцінної колекції таких джерел немає в

жодному архіві, однак є кілька архівних установ, у яких сформувалися і

зберігаються фонди з даної проблематики. Зокрема окремі архівні фонди та

справи з історії українського національно-визвольного руху на Прикарпатті у

1939 – 1945 рр. виявлені в Центральному державному архіві вищих органів

влади й управління України, Центральному державному архіві громадських

об’єднань України, Галузевому державному архіві Служби безпеки України,

Державному архіві Івано-Франківської області, Івано-Франківському

обласному архіві Міністерства внутрішніх справ України. Окремі документи,

залучені до збірника, було виявлено під час пошуків у колекціях музеїв

Івано-Франківщини, зокрема в Музеї визвольних змагань Прикарпатського

краю в м. Івано-Франківську, Музеї визвольних змагань Прикарпатського

краю в м. Косові, Музеї історії Надвірнянщини, Історико-меморіальному

музеї Степана Бандери у с. Старий Угринів Калуського району.

Упорядники збірника намагалися включити до даної книги лише ті

документи, які досі були доступні обмеженому колу фахівців і здебільшого

не були опубліковані. Тому до збірника не увійшло багато офіційних

документів керівництва ОУН і УПА, різні мемуарні матеріали

публіцистичного характеру, що друкувалися в таких виданнях як “Літопис

6

УПА”, “Ідея і чин” та інші. Свідомо поза увагою залишилися також різні

офіційні матеріали і документи радянських органів влади й управління, що

публікувалися за часів існування СРСР, публікації в радянській періодиці.

Загалом усі документи збірника можна умовно поділити на дві великі

групи – радянські документи та матеріали учасників українського

національно-визвольного руху. Слід однак зауважити, що більшість

документів останньої групи виявлено в державних архівах, куди вони

потрапили як трофеї радянських каральних органів. На жаль, до нині ніхто не

ставив перед собою завдання створити єдину колекцію чи фонд документів

ОУН та УПА, тому більшість з них в архівних установах представлені в

розпорошеному вигляді, що не завжди дозволяє простежити всі події,

процеси та явища, які відбувалися на Прикарпатті у роки війни, з’ясувати

долю всіх борців за незалежність України. Багато документів ОУН та УПА

на сьогодні втрачено. Натомість матеріали радянського походження

представлені системно. Документи кожного районного відділу НКВС, НКДБ

(згодом МВС та МДБ) становлять в архівах цілісні фонди і за ними можна

простежити чи не найменші деталі життя супротивників українського

національно-визвольного руху, методи їхньої роботи, особисті мотиви, а

також вплив на них директив Компартії та інших об’єктивних і суб’єктивних

чинників.

Оскільки Організація українських націоналістів, Українська

національна самооборона та Українська повстанська армія діяли в умовах

постійних бойових дій, були змушені дотримуватися конспірації, особливо

важко вивчити долі окремих бійців, їхній особистий внесок у національно-

визвольну боротьбу, справжню роль і характер учинків під час тих чи інших

подій. Наявні ж радянські документи потребують дуже ретельного і

критичного аналізу. Мусимо також пам’ятати й про те, що найбільше брехні

й обману в документах виявляють ті науковці, які вивчають війну. І тому

іноді, йдучи виключно за якоюсь однією групою джерел – нацистських,

радянських, польських, угорських, українських та інших – годі

розраховувати на те, аби знайти правду.

Упорядники збірника намагалися неупереджено підійти до підбору

документів. За характером у збірнику переважають різного роду звіти,

аналітичні огляди, донесення, накази, окремі матеріали з періодики років

війни, що перебували під забороною в СРСР, таємні повідомлення, свідчення

очевидців, що належать як учасникам українського національно-визвольного

руху, так і їхнім супротивникам. Упорядники цілком усвідомлюють, що

далеко не всі документи виявлені у тих архівах та фондах, в яких працювали

укладачі, а значна частина матеріалів і до тепер перебуває під грифом

“цілком таємно” в архівах іноземних та українських спецслужб.

Сподіваємося, що в майбутньому роботу над цими джерелами буде

продовжено і надалі нові матеріали будуть публікуватися в наступних

археографічних виданнях.

Матеріали, зібрані в даній книзі, мають різну структуру, обсяг,

походження. Вони розташовані в хронологічному порядку, включно з тими

7

матеріалами, датування яких було здійснене упорядниками, виходячи з

опосередкованих даних, що містяться в них.

Документи в збірнику відтворюють не лише воєнно-політичну

історію Прикарпаття кінця 30-х – кінця 50-х рр. ХХ ст., а й соціально-

економічні процеси, культурні явища, суспільно-політичні настрої серед

населення Станіславівщини, учасників національно-визвольного руху,

радянських солдатів та офіцерів. Окремі документи доповнюють один

одного, або ж подають дві протилежні точки зору на одну і ту ж подію.

В цілому, другий том збірника документів і матеріалів розділений на

дві книги. Документи, вміщені в першій книзі, охоплюють період з 1 вересня

1939 р. до 9 травня 1945 рр., від початку Другої світової війни до завершення

її європейського етапу. До другої книги увійдуть матеріали, що висвітлюють

національно-визвольну боротьбу українців Прикарпаття від травня 1945 р. до

кінця 1950-х рр.

Книга перша збірника документів і матеріалів умовно поділена на три

розділи: 1) Розгортання українського визвольного руху на Прикарпатті в період

радянізації західноукраїнських земель (1 вересня 1939 р. – 22 червня 1941 р.);

2) Український визвольний рух на Прикарпатті під час німецько-радянської

війни та нацистської окупації краю (22 червня 1941 р. – липень 1944 р.);

3) Військово-політичний і духовно-культурний спротив радянському

тоталітаризму на Прикарпатті у завершальний період Другої світової війни

(серпень 1944 – травень 1945 р.).

Друга світова війна стала одним із найдраматичніших періодів у

новітній історії України і Прикарпаття. Її початок 1 вересня 1939 р. назавжди

залишиться пов’язаним з укладеним між сталінським СРСР і гітлерівською

Німеччиною договором про ненапад від 23 серпня 1939 р. і секретним

додатковим протоколом до нього, які поставили СРСР у становище

фактичного союзника воюючої Німеччини і розв’язали руки верховодам

Третього рейху для початку Другої світової війни. Матеріали збірника

віддзеркалюють бойові дії в Галичині на початку вересня 1939 р.,

бомбардування міст Прикарпаття німецькими літаками, військові сутички

між польськими та радянськими військами (див. док. 1, 2).

Встановлення радянської влади з самого початку носило окупаційний

характер. Одразу за частинами Червоної армії на Станіславівщину вступили

каральні підрозділи НКВС та НКДБ, силами яких розпочалася система

репресій. Документи збірника висвітлюють масові арешти відомих

українських політиків, журналістів, священиків репресивними радянськими

органами на території Прикарпаття у 1939 – 1941 рр. Переважають серед цих

документів таємні інструкції, протоколи допитів, свідчення очевидців (док. 2,

4, 6-10, 16, 18 та ін.).

У регіон було направлено компартійні, радянські, профспілкові,

комсомольські органи, що мали реалізувати політику радянізації краю.

Переведення на роботу на Прикарпаття великої кількості службовців зі

східних областей УРСР та інших республік СРСР стало основним методом

проведення кадрової політики нової влади (док. 3, 5, 11, 14, 17, 26).

8

Свідомі жителі краю намагалися бойкотувати вибори до Верховної

Ради УРСР та СРСР, протестами зустрічали колективізацію, переслідування

владою греко-католицької церкви, примусові переселення з прикордонної

смуги (док. 23, 25, 31, 33, 36). Зрештою, характеризуючи загальні настрої на

Прикарпатті працівники радянських спецслужб підкреслювали наростання

масового невдоволення, і загрози “масового повстання всього населення”

проти радянської влади (док. 24).

Спроби радянської влади у 1939 – 1941 рр. взяти ситуацію на

Прикарпатті під свій повний контроль мали суперечливі наслідки. Частину

населення краю вдалося залякати, частину знищити, але загалом репресії

викликали ще більший спротив і збільшили серед населення краю кількість

прихильників до Організації українських націоналістів. Вона ж, знаючи

настрої мас, розгорнула антирадянську боротьбу і вела системну підготовку

до антирадянського повстання (док. 29, 49). Тому саме проти ОУН

спрямувала свою каральну діяльність радянська влада (док. 32, 35, 37).

Переслідувань зазнавали не лише члени ОУН, а і їх сім’ї, друзі, близькі (док.

47, 48, 50-52). Значною мірою український національно-визвольний рух на

Прикарпатті був ослаблений і конфліктом між Андрієм Мельником та

Степаном Бандерою. Суперечки між керівниками ОУН посилювалися

німецькими та радянськими спецслужбами (док. 43, 44, 48). Орієнтовно з

квітня 1941 р. і до кінця Другої світової війни найбільший вплив на розвиток

національно-визвольного руху на Прикарпатті мала Організація українських

націоналістів під проводом Степана Бандери, яка ставила метою своєї

діяльності створення Української Самостійної Соборної Держави (док. 46).

Мережа підпільних осередків ОУН (б) поширювала листівки, гуртувала

молодь, здійснювала збройні акції проти радянських установ, військових

(док. 39, 41, 44, 45, 53).

Учасники українського національно-визвольного руху наражали себе

на смертельну небезпеку, адже радянська каральна система не відзначалася

гуманністю, про що свідчать не лише офіційні документи але й спогади тих,

кому пощастило вижити (док. 54, 55). Однак оунівці віддавали перевагу

безкомпромісній боротьбі за визволення українського народу (док. 56).

Початок німецько-радянської війни не припинив дії сталінської

репресивної машини. Не маючи можливості вчасно евакуювати політичних

в’язнів в глиб території СРСР, ще до приходу німців з 22 по 29 червня 1941 р.

органи НКВС провели в Станіславові, Калуші, Коломиї, Надвірній, інших

містах Прикарпаття масове винищення без суду і слідства ув’язнених,

заарештованих, або затриманих громадян. Під дію репресій підпадала

найбільш національно свідома частина українського населення. В першу

чергу розстрілювали політичних в’язнів – представників української

інтелігенції – учителів, адвокатів, колишніх керівників політичних партій,

громадських організацій. Місцем масового поховання жертв розстрілів у

Станіславові, став сумнозвісний Дем’янів Лаз на околиці міста (док. 60, 61,

66, 76, 80, 81, 85, 90, 91, 92). Частина вихідців із Прикарпаття була

заарештована, перебуваючи у складі Червоної армії.

9

Як свідчать документи і матеріали збірника, в червні 1941 р.

керівництво ОУН (б) намагалося скористатися нетривким періодом

безвладдя, що виник після стрімкого відступу Червоної армії, для того щоб

сформувати власні органи влади в Західній Україні і проголосити створення

Української держави (док. 58, 59, 63, 64, 67-71). Окремим групам ОУН при

цьому довелося вступити у збройні сутички з відступаючими підрозділами

Червоної армії (док. 60, 62, 65).

Доволі суперечливими є документи, що описують реакцію населення

Станіславівщини на бойові дії та на встановлення в регіоні німецької

окупаційної влади. З одного боку, на початку німецько-радянської війни

населення регіону прихильно ставилося до німецьких військ, вважаючи їх

якщо не союзниками то, принаймні, меншим злом ніж більшовики. З іншого

боку, – вже у перших звітах ОУН наголошувалося, що німецькі власті лише

заграють з несвідомим українським населенням. Доказом цього загравання

стала передача частини Прикарпаття під контроль угорських військ і

адміністрації, що одразу розпочали гоніння на все українське, репресії проти

членів ОУН (б) (док. 78, 84, 86, 97). Вміщені у збірнику німецькі документи

цього періоду засвідчують про небажання нацистів сприяти створенню

української державності, що наприкінці червня – першій половині липня

1941 р. привело до загострення відносин між ОУН (б) і німецькими

окупантами, а в серпні-вересні до початку масових переслідувань карателями

учасників українського національно-визвольного руху (док. 77, 82, 95, 96).

У першій книзі збірника вміщено також уривки з часописів, які

видавалися у 1941 – 1942 рр. в Станіславові, Коломиї, Калуші, Рогатині, й

відображали настрої серед української спільноти краю, описували ставлення

населення Станіславівщини до факту проголошення Української Держави у

Львові 30 червня 1941 р. (док. 60, 67, 71, 73, 75 та ін.).

Німецькі репресії проти українського населення Прикарпаття, а також

намагання німецької влади ослабити рух Опору, протиставивши українців

полякам і навпаки, висвітлено в оунівських звітах, спогадах (док. 99,

100, 102).

Значну увагу в опублікованих документах відведено обставинам за

яких на Прикарпатті було створено Українську народну самооборону, яка

згодом стала частиною УПА під назвою УПА-Захід (док 100). Упорядники

даного видання змогли виявити в архівах не лише документи ОУН, які

засвідчують численні факти боїв між відділами Української повстанської

армії та підрозділами вермахту, а й доповідні записки вищих керівників

УРСР. У останніх підкреслювалося, що з вересня 1941 р. українські

націоналісти вели з нацизмом безкомпромісну боротьбу, а у 1942 – 1943 рр.

зазнали відчутних втрат у боях саме з німецькими військами (док. 101, 104,

106, 107).

Велику групу становлять документи ОУН та УПА, в яких

розкриваються проблеми налагодження системи спротиву окупантам,

встановлення суворої дисципліни серед українських підпільників та

партизанів, ідеологічної та військової підготовки, упорядкування соціально-

10

економічних відносин у районах, підконтрольних ОУН (док. 109, 110, 112,

115 та ін.). Зміни воєнно-політичної обстановки в ході Другої світової війни

змусили керівництво українського національно-визвольного руху вносити

корективи до головних програмних документів організації, що сприяли її

демократизації та зміцненню. На ІІІ Великому зборі ОУН (б) було

проголошено гасло “Воля народам – воля людині”. Втілювати його у життя

повинен був новостворений вищий орган влади воюючої України –

Українська головна визвольна рада (док. 116, 117, 153).

Доволі не просто складалися взаємини між учасниками українського

національно-визвольного руху та радянськими партизанськими загонами.

Впродовж 1941 – 1944 рр. на Прикарпатті не виникло жодного

партизанського загону комуністичного спрямування. Лише у вересні 1943 р.

на Станіславівщину прибув партизанський загін під командуванням Сидора

Ковпака, але не знайшовши підтримки місцевого населення, він зазнав

кількох поразок від німецьких карателів і був змушений відступати із

Західної України. Ще кілька дрібних загонів радянських партизан та

парашутистів проводили у 1943 – 1944 рр. на Прикарпатті переважно

диверсійну діяльність. В оунівських звітах зазначалося, що “…парашутисти

сильно граблять населення, награбовані речі продають…”, провокуючи тим

самим збройні сутички з УНС, а згодом УПА (док. 140). Прикарпатці

ототожнювали керовані більшовиками партизанські загони і групи з усією

попередньою репресивно-каральною і терористичною політикою радянської

влади. Саме з цієї причини спроби створити радянську партизанку в краї

завершилися повним провалом (док. 119, 120).

Поразки німецької армії впродовж 1942 – 1943 рр. на фронтах

привели до погіршення окупаційного режиму в Галичині. Було збільшено

розміри повинностей і обов’язкових платежів, розпочалися вивезення

української молоді на примусові роботи до Німеччини, арешти (док. 121, 122,

124). У відповідь на посилення німецького окупаційного режиму українці

Прикарпаття розгорнули масовий національно-визвольний рух (док. 133, 134,

136). Саме тому, 10 жовтня 1943 р. окупанти, реагуючи на зростання

повстанської діяльності, проголосили у Галичині воєнний стан та

запровадили привселюдні страти. У Станіславові перші масові арешти

учасників ОУН розпочалися з облави під час прем’єри вистави Я. Барнича

“Шаріка” у театрі ім. І. Франка з подальшим привселюдним розстрілом

заарештованих (док. 129, 130, 135).

Не можна обійти увагою і факт створення з галичан під егідою

німецького військового командування 16-тисячної стрілецької дивізії

“Галичина” для участі в боях з Червоною армією. Ідею створення дивізії

підтримала та частина ОУН, яка очолювалася А. Мельником і вважала

дивізію зародком української армії у складі вермахту на зразок легіону

Українських січових стрільців часів Першої світової війни. ОУН (б) і

командування УПА були проти формування дивізії, вважаючи це однією із

спроб “подальшого визиску... фізичної сили народу” в інтересах

“банкрутуючого германського імперіалізму”. ОУН(б) розцінювала цей акт як

11

спробу “дочепити нас до німецького воза..., коли стає більш наочним, що цей

віз котиться у пропасть” (док. 104, 108, 118, 124, 214).

Значна частина документів у збірнику присвячені подіям квітня –

серпня 1944 рр. Вони детально, майже по днях, по окремих населених

пунктах Станіславівщини, описують жахливу атмосферу, що панувала в краї

з проходженням лінії фронту, затяжних боїв, відновленням радянської влади,

трагізм і героїзм життя звичайних прикарпатців (док. 139, 140, 142, 143).

Звіти ОУН (б) зайвий раз заперечують твердження радянської

пропаганди про те, що нібито УПА була озброєна нацистами. Один із

керівників УПА зазначав: “Зброю можна здобути від німців тільки тоді, коли

вони панічно відступають”, інший додавав: “При відступі німців можна було

захопити зброю тільки ту, що її залишили на автобусах. Роззброювати їх

було тяжко, тому що вони боронилися…” (док. 142). Про ніяку військову

співпрацю між українськими націоналістами і нацистами не йшлося.

Прихід у Західну Україну Червоної армії ознаменував повернення

репресивного радянського партійно-тоталітарного режиму з його

більшовицьким екстремізмом, “надзвичайщиною”, намаганням взяти реванш

за власні злочини і прорахунки, за “втрату обличчя” внаслідок воєнних

катастроф 1941-1942 років (док. 166, 168, 169 та ін.). Провід ОУН і

командування УПА були змушені продовжити боротьбу, але вже з

більшовиками, зосередитися на збройній протидії новій радянізації.

Українські повстанці організували акції, щоб зірвати радянські мобілізації,

запобігти депортаціям “ненадійних елементів” та припинити репресії проти

греко-католицької церкви. Вістря боротьби ОУН (б) спрямовувало проти

НКДБ, НКВС, членів компартії і тих, хто співпрацював з радянським

режимом, а також проти процесів радянізації. Зокрема, прикладом зриву

мобілізаційних планів радянської влади були дії ОУН і УПА на

Станіславівщині, де на 21 серпня 1944 р. мали з’явитися до райвійськкоматів

понад 30 тис. призовників, а фактично прийшло менше половини (док. 148-

151, 159, 160).

Велику цінність становлять раніше не публіковані аналітичні

матеріали, авторами яких стали учасники українського національно-

визвольного руху. Вони демонструють належний військовий професіоналізм

народних героїв, їхнє вміння оперативно і ефективно пристосовуватися до

різних обставин, реагувати на дії ворога, зміни в його тактиці, стратегії. Для

багатьох читачів стане відкриттям той факт, що тривалий час на Прикарпатті

існували цілі райони, які жили незалежним від німецької та радянської влади

життям, що навіть у 1945 р. оунівці вміло нав’язували противникові свої

правила гри, доволі помітно гальмуючи процеси радянізації регіону (док.

144, 145, 146 та ін.).

Матеріали збірника засвідчують, наскільки драматичним було

повсякдення пересічних мешканців краю, які потерпали від численних облав,

обшуків, грабунків, вбивств, зґвалтувань та інших форм терору з боку

радянських властей і каральних підрозділів. У радянських документах

наголошується, що масові арешти, депортації населення Прикарпаття

12

проводилися задля виконання заздалегідь розроблених планів без огляду на

ставлення конкретних громадян до радянської влади (док. 138, 143, 144). Від

масового порушення “радянської законності” потерпали не лише ті, хто був

пов’язаний з ОУН та УПА, але і ті, хто співпрацював з новою владою, їхні

сім’ї. Вони відображають фактично існуючу систему колективного

заручництва (док. 151, 168, 198, 199, 200). Особливо знаковим є лист

колишнього повітового керівника ОУН Городенківщини В. Кузьмина, до

секретаря Станіславівського обкому КП(б)У М. Слоня. В ньому детально

викривається злочинний характер радянських спецслужб, терористичні

методи їхньої діяльності. Такі матеріали засвідчують, що сама радянська

дійсність спонукала населення до боротьби (док. 207).

Документи розкривають і далеко не прості дії окремих українських

повстанців, намагання керівництва ОУН постійно підтримувати порядок і

дисципліну у своїх лавах. Цінними є звіти, листівки, відозви до населення

Організації українських націоналістів, в яких учасники українського

самостійницького руху пояснюють мету своєї діяльності, методи боротьби,

заперечують її антиросійський та антипольський характер. Ворогом

українського національно-визвольного руху були не німці, не росіяни, не

поляки, а тоталітарні нацистський та більшовицький режими (док. 170, 171).

Окремі документи і матеріали ОУН та УПА засвідчують гідні для

наслідування приклади героїчної боротьби (док. 191, 210, 210).

Надзвичайно цінними є таємні радянські документи і матеріали –

різного роду постанови, накази, інструкції, рекомендації щодо методів

боротьби з українським національно-визвольним рухом, звіти про результати

каральних операцій. Саме з них можна довідатися про те що радянська влада

не змогла запобігти зриву мобілізації до Червоної армії, а значна частина

призовників завдяки пропаганді ОУН вступила до УПА, що саме на

Станіславівщині розмах українського національно-визвольного руху,

починаючи з осені 1944 р., був найбільший в Україні (док. 172, 183-190, 193,

201).

Недооцінка розмаху українського національно-визвольного руху

змушувала радянське керівництво кілька разів впродовж 1944 – 1945 рр.

збільшувати на території Станіславівщини чисельність підрозділів НКВС та

НКДБ, проводити кадрові зміни серед їх керівництва, посилювати репресії

(док. 173, 175-178, 181, 192). Однак навіть у січні-березні 1945 р. частина

Прикарпаття залишалася поза контролем радянської влади. Спроби

виправити ситуацію завершувалися невдачами. 20 січня 1945 р. поблизу

с. Космача (тоді Яблунівський район) загони УПА під керівництвом

М. Симчича ліквідували понад 400 солдатів і офіцерів спецбатальйону

внутрішніх військ НКВС (док. 191). Після цієї події радянська влада виявляла

повне безсилля, а через 3 місяці секретар Косівського райкому партії

Дерев’янко звертався до обласного керівництва з проханнями надіслати до

району додаткові війська, оскільки “район крайне нуждается в войсковой

силе, для разгрома банд в селах прилегающих к Космачу, так как своими

силами мы не в состоянии там проводить борьбу” (док. 196).

13

Не можуть не викликати хвилювання документи, в яких описуються

процеси депортації населення Прикарпаття до Сибіру, інших віддалених

територій Радянського Союзу. Виселення сімей учасників українського

національно-визвольного руху, а іноді й простих селян, які відмовлялися

вступити в колгоспи, проводилося часто в зимових умовах,

супроводжувалося насильством і пограбуванням. Виявлені й залучені до

збірника матеріали засвідчують системний характер здійснюваних репресій,

прояви масових зловживань радянських посадовців на місцях, часто

викривають їхні корисливі мотиви (док. 166, 168, 172).

Трагічну долю борців за українську державність розкривають

матеріали слідства, вироки у справах учасників ОУН та УПА, повідомлення

про загибель районних і надрайонних керівників, рядових бійців, тих, хто

співчував, або в той чи інший спосіб сприяв повстанцям (док. 195, 197, 205,

206, 213, 217).

Слід звернути увагу на те, що опубліковані у збірнику документи в

дуже багатьох випадках перенасичені партійно-пропагандистськими

стереотипами, ідеологемами. Так, учасників українського національно-

визвольного руху необґрунтовано називають “посібниками нацистської

Німеччини”, “бандами украинско-немецких националистов”.У окремих

радянських матеріалах з різних міркувань спотворюється реальний перебіг

подій. Деякі тексти радянських документів суперечать одні одним. На жаль

не позбавлені різноманітних пропагандистських кліше і документи учасників

українського національно-визвольного руху.

Таким, у цілому, є зміст першої книги збірника, яка і дозволила в

загальних рисах здійснити серйозну спробу документального відтворення

історії української національно-визвольної боротьби на Станіславівщині у

1939 – 1945 рр. Загалом можна підсумувати, що український національно-

визвольний рух на Прикарпатті став демонстрацією політичної волі

українського народу до самовизначення, органічним виявом його здатності

до самоорганізації, відповіддю на внутрішньо та зовнішньополітичні

виклики, природною реакцією на агресивну, антигуманну політику

радянських і нацистських властей. Якщо тоталітарним режимам вдалося

знищити окремих учасників цього руху, зламати їхню волю, то в цілому

українська нація виявилася незламною і непохитною у своїй кінцевій меті –

створенні Української Самостійної Соборної Держави. Попри всі

замовчування, фальш, брехню, перетворення цієї мети у реальність відбулося

в 1991 р.

* *

*

Мовні й правописні особливості документів збережено. Упорядники

збірника в низці випадків виправили технічні помилки, про що вказується в

примітках. Звертаємо також увагу читачів на те, що у збірнику є різні

варіанти написання окремих прізвищ, назв населених пунктів, урочищ, які

подані в оригіналі з помилками, чи згідно з тогочасними нормами правопису

14

(наприклад у різних документах зустрічаються назви – Тисьменниця,

Тисьмениця, Тисмениця – і все це один і той же населений пункт, зараз

районний центр Івано-Франківської області).

Пошукові та науково-технічні аспекти роботи над збірником

виконували співробітники Наукового центру дослідження українського

національно-визвольного руху Прикарпатського національного університету

імені Василя Стефаника та Інституту політичних і етнонаціональних

досліджень імені Івана Кураса НАН України кандидати історичних наук,

доценти: Микола Вітенко, Тамара Галицька-Дідух, Ігор Гурак, Андрій Міщук

та магістр Галина Пославська. Значна кількість документів і матеріалів

ввійшла до збірника за сприяння докторів історичних наук, професорів Ігора

Андрухіва, Олега Жерноклеєва, Миколи Кугутяка, Олександра Лисенка,

Володимира Сергійчука та кандидата історичних наук, доцента Олександра

Марущенка. Колектив упорядників працював під керівництвом

відповідального редактора доктора історичних наук, професора Миколи

Кугутяка.

Редакційна рада та упорядники збірника документів висловлюють

щиру подяку за надані матеріали керівництву і працівникам Центрального

державного архіву вищих органів влади і управління України, Центрального

державного архіву громадських об’єднань України, Галузевого державного

архіву Служби безпеки України, Державного архіву Івано-Франківської

області, Івано-Франківського обласного архіву Міністерства внутрішніх

справ України, Музею визвольних змагань Прикарпатського краю в м. Івано-

Франківську, Музею визвольних змагань Прикарпатського краю в м. Косові,

Музею історії Надвірнянщини, Історико-меморіального музею Степана

Бандери у с. Старий Угринів Калуського району, а також особисто голові

Івано-Франківського ОО ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Петру

Арсеничу.

Редакційна рада та колектив упорядників сподіваються, що дана книга

допоможе реконструювати важливу сторінку минулого Івано-Франківської

області, допоможе зрозуміти всю складність історії нашого народу, розкриє

причини, перебіг та наслідки розгортання українського національно-

визвольного руху на Прикарпатті в 1939 – 1945 рр., сприятиме подальшому

об’єктивному вивченню довголітньої боротьби ОУН та УПА за створення

самостійної держави, допоможе позбавитись застарілих стереотипів.

В істориків можуть бути різні трактування одних і тих же подій,

процесів, явищ, але історична правда – завжди одна – і це правда історичних

джерел, зрозуміти які повинен кожен читач своїм розумом і серцем.

Микола Вітенко, Микола Кугутяк,

Олександр Лисенко, Олександр Марущенко

15

РОЗДІЛ 1. РОЗГОРТАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ НА

ПРИКАРПАТТІ В ПЕРІОД РАДЯНІЗАЦІЇ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ

ЗЕМЕЛЬ (1 ВЕРЕСНЯ 1939 р. – 22 ЧЕРВНЯ 1941 р.)

№ 1

Витяг із телефонограми коменданта повітового постерунку польської

поліції про становище в Станіславові

12 і 15 вересня 1939 р.

12. 09. 14 год. 15 хв. Повітова команда поліцейського постерунку

Станіслава доносить: згідно повідомлення постерунку в Пасічній ворожа

авіація скинула бомби на залізнодорожний міст через Бистрицю

Солотвинську. Міст не пошкоджений. Зруйнована насосна станція на колії,

де була варта поліцейська. Під руїнами ззалишилося два резервісти

поліцейські, які, правдоподібно, загинули. Важкі поранення отримав один

резервіст.

Постерунок поліції доносить, що скинули бомби на залізнодорожний

міст через Бистрицю Надвірнянську. Міст дуже пошкоджено. Загинув один

черговий резервіст, а два чергових резервісти отримали поранення…

15. 09. Повітова команда поліцейського постерунку Станіслава

донисить, що з 14 до 15 години бомбили ворожі літаки станцію колійову у

Хриплині, скинувши до 100 бомб на залізничну дорогу в напрямку Снятин і

Надвірна. Бомби зруйнували дощенту житловий будинок Михайла Романіва,

4 вагони товарних і 2 пасажирських. Дуже пошкоджено будівлі станції і

знищено запаси нафти.

Переклад з польської мови.

Копія. Машинопис.

ДАІФО. – Ф.6. – Оп. 1. – Спр. 623. – Арк. 1, 10.

№ 2

Директива наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії про завдання

оперативних груп НКВС при вступі радянських військ на територію

Західної України та Західної Білорусії

15 вересня 1939 р.

Расшифровать немедленно

15.IX.39 18 25 23 50

Москвы

Киев, замнаркома внутренних дел СССР т. Меркулову

наркому внутренних дел УССР тов. Серову,

наркому внутренних дел БССР Цанава,

нач. особотдела Бочкову

Обязываю Вас лично ознакомить всех руководителей групп НКВД с

настоящей директивой и тщательно их проинструктировать вместе с

руководителями групп НКВД.

16

Ознакомить с директивой также весь оперативный состав работников

групп НКВД и обеспечить точное проведение в жизнь настоящей директивы

Директиву: по продвижению наших войск и занятии тех или иных

городов будут создаваться временные управления (временный орган власти),

в состав которых войдут руководители опергруппы НКВД.

Работники НКВД всю свою работу должны проводить в теснейшем

контакте с военным командованием и под руководством временных

управлений. При выполнении специальных задач по обеспечению порядка,

пресечению подрывной работы и подавлению контрреволюции опергруппы

НКВД, по мере продвижения войсковых частей должны создавать на занятой

территории во всех значительных городских пунктах аппарат НКВД за счет

выделения из состава основной опергруппы НКВД небольших групп,

численностью в зависимости от важности наименного пункта, с небольшим

отрядом красноармейцев-пограничников выделенная опергруппа работников

должна стать ядром будущих органов НКВД.

Опергруппы НКВД должны провести следующие мероприятия:

1. Немедленно занять все учреждения связи: телеграф, телефон,

радиостанции и радиоузлы, почты, поставив во главе органов связи

надежных людей.

2. Немедленно занять помещения государственных и частных банков,

казначейств и всех хранилищ, государственных и общественных ценностей и

взять на учет все ценности, обеспечив их хранение.

3. Оказать всяческое содействие Политотделам армии и

прикомандированным к ним работникам в немедленном занятии типографий,

редакций газет, складов бумаги и в налаживании изданий газет.

4. Немедленно занять все государственные архивы в первую очередь

архив жандармерии и филиалов 2 Отдела Генштаба (экспозитуры, пляцувок –

органов разведки).

5. В целях предотвращения заговорщической предательской работы –

арестуйте и объявите заложниками крупнейших представителей из

помещиков, князей, дворян и капиталистов.

6. Арестуйте наиболее реакционных представителей

правительственных администраций (руководителей местных полиций,

жандармерии, пограничной охраны и филиалов 2 Отдела Генштаба), воевод и

их ближайших помощников, руководителей к/р партий – ППС – польской

партии социалистов, стронництво народове национальной партии (бывшей

национал-демократической партии), стронництво праци, христианской

демократической партии О.Н.Р.

Повторяю: О.Н.Г. национально-радикальный лагерь (организация

польской националистической молодежи). УНДО – Украинского

националистического демократического объединения2, ОУН – организация

украинских националистов, У.С.Р.П. – украинская социалистическая

радикальная партия, Ф.Н.Е. – фронт национального единства, БНСО –

2 Тут і далі – текст наведено за оригіналом.

17

Белорусская национальная социалистическая организация, Б.Н.О –

Белорусского национального объединения (до 1934 г. именовалась

Белорусской христианской демократией), Б.Р.П. – Белогвардейская

эмигрантская монархическая организация, РОВС – Российский

общевоинский союз (белогвардейская эмигрантская монархическая

организация).

Аресты духовных лиц пока не производить, особенно католиков.

7. Занять тюрьмы, проверить весь состав заключенных.

Всех арестованных за революционную и проч. антиправительственную

работу освободить, использовав эти мероприятия для вербовки агентуры и

проведения политработы среди населения. Организовать новую тюремную

администрацию из надежных людей, во главе с одним из работников НКВД,

обеспечив строгий режим содержания арестованных.

8. Одновременно с проводимыми операциями разверните следствие

заключенных к/р организаций, с задачей вскрытия подпольных к/р

организаций, групп и лиц, ставящих целью проведение диверсии, террора,

повстанчества и к/р саботажа. Лиц, изобличенных следствием в организации

политических эксцессов и открытых к/р выступлениях, арестовывать

немедленно.

9. Приступите к созданию агентурно-осведомительной сети с расчетом

охватить в первую очередь государственный аппарат, к/р буржуазные

помещичьи круги и политические партии.

Особое внимание уделить быстрой организации осведомительной сети

в редакциях газет, в культурно-просветительных учреждениях, продскладах,

в штабах, рабочих гвардиях и крестьянских комитетах.

10. Принять меры к выявлению и аресту агентов-провокаторов,

жандармерии, политической полиции и филиалов 2 Отдела Генштаба,

использовав для этого также изъятый архив.

11. Обеспечить четкую организацию охраны общественного порядка.

Организовать надежную охрану электрических станций, водопроводов,

продовольственных складов, элеваторов и хранилищ горючего. Организовать

борьбу с грабежами, бандитизмом, спекуляцией. Организовать работу по

противопожарной охране, назначив начальниками пожарных команд

надежных людей.

Провести регистрацию и изъятие у всего гражданского населения

огнестрельного оружия (нарезного) взрыввеществ и радио-передатчиков.

12. Опергруппам НКВД необходимо занять помещения,

соответствующие требованиям работы НКВД. Для содержания

подследственных арестованных организуйте внутренние тюрьмы, обеспечив

их охрану и обслуживание.

13. В целях обеспечения безопасности и бесперебойности работы ж. д.

транспорта, работникам дорожно-транспортных групп НКВД на каждой

крупной станции организуйте агентурно-оперативную работу по борьбе с

диверсией, шпионажем и к/р саботажем, проводя эту работу под

руководством начальников опергрупп НКВД. Совместно с комендантом и

18

комиссаром станции организуйте охрану станции, депо ремонтных заводов,

станционных складов, водокачек, желдормостов, путей и связи.

14. Работникам НКВД принять активное участие в подготовке и

проведении временных Управлений народных собраний – украинского,

белорусского и польского. Для обеспечения усиленного проведения

народных собраний наладить необходимую агентурно-оперативную работу

по выявлению и репрессированию к/р организаций, групп и лиц,

противодействующих и срывающих организацию новой власти.

15. Принять активное участие в организации временного управления

рабочей гвардии и крестьянских комитетов, обратив при этом серьезное

внимание на предотвращение проникновения в их состав, во враждебных

целях, к/р и провокаторских элементов.

16. Конфискации фуража и продовольствия у населения избегайте.

Необходимый фураж и продовольствие покупайте у населения за наличные в

советских рублях, объявив населению, что стоимость (курс рубля) равняется

стоимости (курсу) злотого.

Настоящая директива размножению не подлежит и находится только у товарищей

Меркулова, Серова, Бочкова и Цанава.

Ознакомте товарищей Хрущева, Пономаренко, Тимошенко и Ковалева.

№ 20177 Берия

Копія. Машинопис.

ГДА СБ України. – Ф. 16. �