Опубліковано в: Наукові зошити історичного факультету Львівського

національного університету імені Івана Франка. Львів. 2003. №5-6. С. 20-32.

ВІЗАНТІЯ і КОЧІВНИКИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я

В ХІ ст.: ПРОБЛЕМИ ІСТОРІОГРАФІЇ

Микола МЕЛЬНИК

Львівський національний університет імені Івана Франка,

кафедра візантології

Балкани – особливий регіон, що з часів Великого переселення народів став відігравати велику роль в історії

пізньоантичної та середньовічної Європи. Виключне значення мали для даного регіону кочівники. Дана стаття розглядає

відображення ролі печенігів, торків та половців у міжнародних відносинах на Балканах в ХІ ст. у працях істориків ХІХ-ХХ ст.,

стан вивчення проблеми, а також перспективи подальшого її дослідження.

Серед головних питань, з яких ведеться жвава дискусія в історіографії серед російських, болгарських, румунських

дослідників та вчених інших країн – причини переходу печенігами Дунаю, різноманітні аспекти дипломатичних і військових

стосунків між імперією, кочівниками, Руссю, Угорщиною, Римом, сельджуками, роль кочівників у заколотах проти Візантії,

датування віхових історичних подій, етнічна приналежність племен, народів та осіб, згадуваних в джерелах.

Ключові слова: Візантія, Балкани, Дунайський лімес, кочівники, міжнародні відносини.

Події, що пов’язані з появою на Балканах в ХІ ст. північнопричорно-

морських кочівників, на тривалий період часу визначили особливість багато-

векторного розвитку міжнародних відносин у регіоні1, упродовж тривалого

часу викликають інтерес у візантиністів, а також дослідників історії країн

Балканського регіону.

Як правило, вивчення стосунків печенігів, узів та половців з Візантією

велося через призму історії Болгарії, Румунії та Русі, або ж у контексті історії

Візантійської імперії. Було зроблено кілька спроб узагальнення цього

історичного матеріалу. У другій половині ХІХ ст. друком вийшло дослідження

Василя Васильєвського “Візантія і печеніги”, румунський дослідник Петре

Діакону у 1970 р. видав монографію “Печеніги на Нижньому Дунаї”, а у 1978 р.

– “Половці на Нижньому Дунаї у ХІ і ХІІ століттях", у 1976 р. з’явилася праця

болгарського історика Васілки Типкової-Заїмової “Нижній Дунай – гранична

зона Візантійського заходу: до історії північних та північно-східних

болгарських земель кінця X-XII століть”. За час, що пройшов від виходу

останнього з цих досліджень, з’явилося чимало публікацій, які стосуються

1 Детально про перебіг подій див.: Васильевский В.Г. Византия и печенеги // Васильевский В.Г. Труды. В 4-х т. Т. 1. Санкт-Петербург, 1908; Diaconu P. Les Petchénègues au Bas–Danube. Bucarest, 1970; Diaconu P. Les Coumans au Bas–Danube aux XI et XII siècles. Bucarest, 1978; Тъпкова–Заимова В. Долни Дунав – гранична зона на Византийския запад: Към историята на северните и североизточните български земи, края на Х–ХІІ в. София, 1976; Ангелов Д. Чолпанов Б. Българска военна история от втората четвърт на Х до втората половина на XV в. София, 1989; Димитров Х. Българско-унгарнски отношения през средневековието. София, 1998.

© Мельник М., 2001

УДК 94(4)”0375/1492”

вищеназваної проблеми. Вийшли нові праці з історії міжнародних відносин в

регіоні, з’явилися нові концепції, що пояснюють міграційну політику номадів

через призму кочового господарства, змістилися акценти у розгляді стосунків

кочового і землеробського населення. На сьогодні постала необхідність історіо-

графічного огляду європейського доробку з історії контактів Візантійської

імперії та кочівників Північного Причорномор’я у світлі міжнародних відносин

в регіоні.

Серед питань, з яких велася дискусія істориками, крім уже згадуваних,

Іваном Божиловим, Арчібальдом Льюїсом, Дмитром Кажданом, Геннадієм

Літавріним, Левом Гумільовим, Світланою Плєтньовою та іншими – роль

Дунаю в історії Східноримської імперії, причини переходу печенігами Дунаю

та причини подальших нападів задунайських тюрків на Візантію, різноманітні

аспекти дипломатичних і військових стосунків кочівників причорноморських

степів з Константинополем, Руссю, Угорщиною, роль номадів у заколотах

проти Візантії, датування віхових історичних подій, етнічна приналежність

племен, народів та осіб, згадуваних в джерелах. Загалом, титульна проблема

отримала достойне висвітлення в історіографії, було подолано чимало розход-

жень, але деякі питання досі залишаються дискусійними.

Одна з головних проблем, що обговорюються в історіографії – важливість

Дунаю та області між Дунаєм і балканським хребтом (Хемом) для Візантії, її

зовнішньополітичного становища. На думку англійського візантолога Дмитра

Оболенського, у своїй зовнішній політиці на північному відтинку кордону

Ромейська імперія мала три точки опори – Кавказ, Крим та Дунай2. Впродовж

VIII та IX ст. у обороні своїх кордонів візантійська дипломатія спиралася на

хазар, але після їх занепаду Візантія повернулася до печенігів. Союз

Костянтина VII з печенігами став наріжним каменем візантійської дипломатії

на півночі3. З Х ст. Дунай знову перетворився на центр візантійських

дипломатичних і воєнних заходів4.

2 Obolensky D. Byzantium and the Slavs. Crestwood, New York, 1994. P. 2.

3 Ibid. P. 7.

4 Божилов И. България и печенезите (896–1018) // Исторически преглед. София. 1973. Т. 29. № 2. С. 37–62; його

ж “Анонимът на Хазе”: България и Византия на Долни Дунав в края на Х век. София, 1979; Знойко Н. О посольстве Калокира в Киев. Одесса, 1907.

2

В. Типкова-Заїмова виділяє в світовій історіографії дві думки щодо Дунаю

– як з’єднуючої чи роз’єднуючої артерії5. Болгарська дослідниця Єлена Койчева

вважає, що область між Хемом та Дунаєм була певним відстійником, що

захищав цивілізований південь від нової хвилі варваризації, яка загрожувала

йому від “монгольських племен” печенігів, узів та половців6. Велике політичне

і економічне значення Дунаю не викликає заперечень. Історик А. Льюїс

стверджував, що зі зруйнуванням у 803 р. Карлом Великим Аварського

каганату для Візантії відкрився шлях до Центральної і Східної Європи через

Дунай, який зберігав своє значення аж до 1195 р.7 Дослідник навів згадки

німецьких історичних хронік від 959 р. про єврейських купців, які

використовували Дунай у якості торгівельного маршруту, рухаючись у Майнц,

і той факт, що одне з західноєвропейських абатств у 1071 р. володіло значною

грошовою сумою у візантійських монетах8.

Зважаючи на стратегічне значення Дунаю, прикордонна політика

візантійських імператорів була спрямована на зміцнення дунайського кордону.

Саме в провінцію Парістріон спрямовувалися найкращі воєначальники9. Житіє

Кирила Філеота описує як візантійські військові кораблі під зручним вітром

заходили в річку і там ставали на стоянку10, що свідчить про морську охорону

цього водного бар’єра. Поява нових варварів на північному кордоні багато у

чому визначила історичну долю Візантії не тільки у ХІ ст., але і на протязі

наступних століть.

У 1026 (102711) р. печеніги вперше перейшли Дунай і з того часу стали

частими “гостями” в імперії. В. Васильєвський порівнює перехід печенігами

Дунаю з переходом за Дунай західних готів, вважаючи, що обидві події сильно

5 Тъпкова-Заимова В. Долни Дунав – limes и limen между Византия и славянския свят // Руско-български връзки

през вековите. София, 1986. С. 39–45.6 Kojceva E. Le rôle de Hemus dans le destin historique de la Péninsule Balkanique au moyen age // Bulgarian

Historical Review. Sofia. 2000. №1–2. P. 90.7 Lewis A.R. The Danube Route and Byzantium 802–1195 // Actes du XIVe Congrés International des Études Byzantines. V. II. Bucarest, 1971. P. 359.8 Там же. С. 363–364.

9 Wasilewski T. Le Katepanikion et le Duché de Paristrion au XI s. // Actes du XIVe Congrés International des Études

Byzantines. V. II. Bucarest, 1971. P. 644–645.10

Тъпкова-Заимова В. Долни Дунав – гранична зона… С. 116. Щодо цього джерела див: Гюзелев В. Средневековна България в светлината на нови извори. София, 1981. С. 61–69.11

П. Діакону коректує дату першого нападу печенігів на Візантію (1027 рік замість 1026): Diaconu P. Les Petchénègues au Bas–Danube. S. 40. Не співпадає і ряд інших датувань.

3

вплинули на історичну долю обох імперій – Західної і Східної12. З 1026 р. сила

набігів зростала. Вже у 1036 р. напад повторився тричі. Візантія постала перед

серйозною небезпекою.

Дискусійним в історіографії є питання про причини переходу печенігами

Дунаю. Найбільш поширеною є думка, що зі знищенням Василем ІІ

Болгароктоном болгарської держави зник бар’єр, що відділяв імперію від

печенігів13. В. Васильєвський обминув це питання у своїй праці “Візантія і пе-

ченіги". Михайло Грушевський три набіги печенігів на Візантію у 1036 р.

пов’язував лише з успішною боротьбою Ярослава Мудрого проти кочівників14.

В. Пашуто прийшов до висновків, що у ХІ ст. Русь зробила печенігів та інших

степовиків своїми федератами і змусила їх скерувати свою активність в бік ві-

зантійських володінь15. Половці зі сходу почали витісняти узів, а останні

чинили тиск на печенігів. Про це свідчать грузинські джерела вказаного

періоду16. Відомий російський археолог С. Плєтньова, у свою чергу, вважала,

що напередодні печенізького вторгнення у візантійські володіння, племена

печенігів розділилися. Одна частина залишилася у причорноморських степах,

увійшла в орди половців, інша, уклавши союз з Руссю, перетворилася на

федератів, третя ж вирушила за Дунай у пошуках нових пасовищ17. Головною

причиною відкочування печенігів до Візантії та Угорщини, на думку С.

Плєтньової, був воєнний тиск Русі та міжусобиці всередині печенізьких

племен18. Інше пояснення появи тюркських кочівників в районі Дунаю

запропонував історичній науці знавець цивілізацій “Великого степу” Л.

Гумільов. Він вважав, що у IX-X ст. у степах Євразії була велика посуха, яка

12 Васильевский В.Г. Византия и печенеги. С. 7. Цікаве міркування нещодавно висловив Г. Літаврін. На його

думку, присутність тюркських кочівників обіч Дунаю насправді захищала Візантію від експансіоністських планів Києва: Литаврин Г.Г. Геополитическое положение Византии в средневековом мире в VII–XII вв. // Византия между Западом и Востоком. Опыт исторической характеристики. Санкт-Петербург, 1999. С. 41.13 Fine J.V.A. The early medieval Balkans. Michigan. 1983. P. 208.14

Грушевський М. Історія України-Руси. В 11 т., 12 кн. Т.2. Київ, 1992. С. 25.15 Пашуто В.Т. Место Древней Руси в истории Европы // Феодальная Россия во всемирно-историческом процессе. Москва, 1992. С. 196.16

Мургулия Н-М. Куманы-кипчаки в грузинской историографии // Actes du XIVe Congrés International des Études Byzantines. V.II. Bucarest, 1971. P. 398.17

Плетнева С.А. Кочевники Средневековья: Поиски исторических закономерностей. Москва, 1982. С. 134.18

Плетнева С.А. Печенеги, торки и половцы в южнорусских степях // Материалы и исследования по археологии СССР. 1958. Вып.62. С. 225.

4

змусила печенігів, а згодом узів і половців шукати собі нової батьківщини19.

Так ці народи поступово перемістилися у Причорномор’я, де зіткнулися у

боротьбі за життєвий простір з руською державою і Візантійською імперією.

Водночас, Л. Гумільов пояснював зростання агресивності печенігів в ХІ ст.

покращенням природних умов для ведення кочового господарства у степах

Причорномор’я, і, відповідно, створенням хорошої матеріальної бази для

ведення війни20. Отже, переважна більшість істориків схиляється до думки, що

причинами переходу печенігами Дунаю було витіснення їх з

північнопричорноморських степів торками та тиск Русі. Перспективними

видаються останні дослідження про екологічні аспекти номадизму та їх зв'язок

з серйозними міграційними процесами21.

Цікавою проблемою, що постає у продовження теми причини переходу

печенігами Дунаю є мир на дунайському кордоні Візантії першої чверті ХІ ст.

Вперше гостро це питання поставив П. Діакону. У своїй монографії “Печеніги

на Нижньому Дунаї” він згадує факт переговорів, які велися між болгарами і

печенігами у 1017 р., зазначаючи при цьому, що повна відсутність детальної

інформації про цю подію може свідчити лише про одне – про договір, який

існував у той час між печенігами і Василем ІІ Болгароктоном22. І. Божилов

лише констатує факт нездійсненості союзу печенігів з болгарами, але ніяк це не

коментує23, а В. Типкова-Заїмова висловила припущення, що візантійці

запропонували печенігам більше золота, ніж болгари24.

Монографія В. Васильєвського “Візантія і печеніги”, незважаючи на свою

повноту, ігнорує події 1036-1048 рр., тобто 12 років миру між печенігами і

Константинополем. Російський історик відразу акцентує увагу на взаємному

протистоянні ханів Кегена і Тираха як на продовженні конфронтації імперії з

кочівниками. Цю лакуну в певній мірі вдалося заповнити П. Діакону. Зокрема,

він припускає, що у 1036 р. внаслідок поразки, якої зазнали печеніги на Русі,

19 Гумилев Л.Н. Тысячелетие вокруг Каспия. Москва, 1993. С. 70–71, 103–104.

20 Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая Степь. Санкт-Петербург, 1993. С. 286–288.

21 Тортика А.А., Михеев В.К., Кортиев Р.И. Некоторые эколого-демографические аспекты истории кочевых

обществ // Этнографическое обозрение. Москва.1994. № 1. С. 52–55.22

Diaconu P. Les Petchénègues au Bas-Danube. S. 96–98.23

Божилов И. България и печенезите… С. 60–61. 24

Тъпкова-Заимова В. Долни Дунав – гранична зона… С. 71.

5

вони були змушені укласти договір з Візантією, що дало їм змогу зосередитися

на боротьбі з узами, які рухалися зі сходу. Це твердження дещо змінює кут зору

на подіяї, що відбувалися у цьому регіоні Східної Європи. П. Діакону

аргументує свою гіпотезу про наявність договору археологічними джерелами,

які свідчать про розквіт придунайського регіону у вказаний час, даними

нумізматики, які підтверджують факт покращення обігу монети у Парістріоні,

згадками джерел про пожвавлення торгівлі25. Безпосереднього факту існування

такого договору джерелами не зафіксовано. Єдине повідомлення, яке містить

згадку про договір, П. Діакону знайшов у творі Скилиці-Кедрина, де говориться

про те, що печенізький вождь Тирах висловив своє обурення імператору

Констянтину ІХ, що останній, “всупереч договору”, прийняв вигнанця, тобто

Кегена26. Тривалі мирні відносини імперії з номадами румунський історик

пов’язує з діяльністю візантійського державного діяча Катакалона Кекавмена,

який у той час здійснював управління придунайськими містами27.

Зимою 1048 р. величезна орда Тираха перейшла річку. Розпочався новий

етап печеніго-візантійського протистояння. В. Васильєвський припускав, що

одною з головних причин, які змусили Тираха розпочати війну, була помста

Візантії за підтримку Кегена. П. Діакону критикує точку зору угорського

візантиніста М. Дьоні, який вважав, підтримку Константинополем Кегена

дипломатичною помилкою28. Румунський дослідник показує, що загравання

Візантії з Кегеном було частиною великої підготовки до нової війни з

печенігами, наближення якої Константинополь помітив заздалегідь29. Шлюб

доньки Констянтина ІХ Марії з Всеволодом Ярославовичем, а також ряд пільг,

наданих руській церкві вчений вважає частиною плану підготовки до війни з

печенігами30. У 1064 р. (106531) імперія зіткнулася з новим ворогом – узами.

Завдяки військовими і дипломатичним заходам Константинополя, частина узів

була розбита, частина, отримавши грошові дари, повернулася за Дунай. Деякі

25 Diaconu P. Les Petchénègues au Bas–Danube. S. 50.

26 Ibid. S. 52.

27 Ibid. S. 53.

28 Ibid. S. 61.

29 Ibid. S. 60–61.

30 Ibid. S. 60.

31 Ibid S. 78.

6

узи залишилися на службі в імператора, отримали наділи в Македонії. Пе-

ченігів і узів було залучено у кампанії 1071 р. проти сельджуків32. В. Васильєв-

ський зазначає, що перед Манцікертською битвою багато

північнопричорноморських тюрків перейшло в стан тюрків малоазійських. Цей

факт дозволив йому стверджувати про певну надплеменну спільність між

печенігами, торками, половцями та іншими тюркськими кочівниками та

розглядати всі дії тюрків (сельджуків, печенігів, узів, половців) як частину

єдиного плану33. Проте така смілива думка не знайшла підтримки в

історіографії34.

Цікавою стороною стосунків Візантії з кочівниками є їх участь у заколотах

проти імператора. П. Діакону поділяє погляд свого співвітчизника Ніколае

Бенеску, який вважав, що у 1066-1067 рр. майбутній імператор Роман Діоген,

проявляючи непокору Константинополю, планував закликати собі на допомогу

не тільки угорців35, але і печенігів. Хороші зв’язки з печенігами у нього могли

виникнути ще тоді, коли він був управителем Парістріону36 (П. Діакону вважає,

що в середині ХІ ст. Парістріон був поділений на дві частини – східну і західну,

східною управляв Нікіфор Вотаніат, а західною Василь Апокапес37). За іронією

історії, Вотаніат також став згодом імператором. У 1074 р.38 печеніги

приєднуються до бунту придунайських міст, очоленого вестархом Нестором. У

1078 р. їх перекупив на свою сторону полководець Нікіфор Врієній, коли на

престол претендували, крім нього, візантійські магнати Нікіфор Вотаніат та

Васілакі.39 Згодом печеніги приєдналися до заколоту одного з наближених

імператора, Травла. У результаті, все це вилилося у воєнну кампанію 1086 р. 40.

Зважаючи на мовчання джерел, вважалося, що у 1080-1084 рр. між

задунайськими кочівниками та імперією був мир, обумовлений угодою 1080

32 Васильевский В.Г. Византия и печенеги. С. 32.

33 Там же. С. 8.

34 Бибиков М.В. Византийские источники по истории Древней Руси и Кавказа. Санкт-Петербург, 1999. С. 205.

35 Цей факт був відомий і раніше: Moravcsik G. Byzantium and the Magyars. Budapest, 1970. P. 64.

36 Diaconu P. Les Petchénègues au Bas–Danube. S. 92–92.

37 Ibid. S. 96–97.

38 Про розбіжності у датуванні див.: Diaconu P. Les Petchénègues au Bas–Danube. S. 100–104.

39 Васильевский В.Г. Византия и печенеги. С. 37.

40 Там же С. 43.

7

р.41. Візантійська дипломатія зуміла забезпечити на час війни з італійськими

норманами спокій на Нижньому Дунаї. Проте В. Арутюнова віднайшла в уставі

Бачківського монастиря Богородиці Петроціонської, написаному у 1084 р.

великим доместиком Заходу Григорієм Пакуріаном, відомості про значну битву

ромеїв з печенігами і половцями42. Відголос згадки про цю битву дослідниця

побачила також у промові Олексія Комнина у Влахернському палаці, яка була

ним виголошена у грудні 1083 р.43 Загалом, В. Арутюнова дійшла до висновку,

що у період вересеня-грудня 1083 р. Григорій Пакуріан відбив значний набіг

печенігів, але потерпів поразку від половецьких загонів, від яких змушений був

відкупитися44. Проведений В. Арутюновою аналіз та співставлення джерел є чи

не єдиним випадком в сучасній історіографії стосунків Візантії і кочівників

Північного Причорномор’я, коли вдалося побачити нові відомості у писемному

джерелі.

Перекладач “Олексіади” Анни Комниної на російську мову Ян

Любарський вніс свій вклад у висвітлення деталей стосунків імперії з за-

дунайськими тюрками. Зокрема, він за допомогою працівників Ленінградського

інституту теоретичної астрономії зробив уточнення дати переговорів Олексія І

Комнина з печенігами, які були пов’язані з сонячним затемненням. В.

Васильєвський помилково датував переговори 20 липня 1088 р.45, що привело

до подальшого помилкового, на думку Я. Любарського, датування ряду подій

печеніго-візантійської війни. Уточненою датою є 1 серпня 1087 р.46 П. Діакону,

очевидно, згадувана робота Я. Любарського не була відома, оскільки в описі

подій 1086-1091 рр. він дотримується хронології, запровадженої В.

Васильєвським47.

41 Арутюнова В.А. К вопросу о взаимоотношениях Византии с печенегами и половцами во время норманнской

кампании // Византийский Временник. 1972. Т. 33. С. 115.42

Арутюнова В.А. К вопросу о взаимоотношениях... С. 116.43

Там же. С. 117–118.44 Там же. С. 119.45

Васильевский В.Г. Византия и печенеги. С. 52.46

Любарский Я.Н. Византийско-печенежская война 1086–1091 гг. на территории Балкан // Славянские исследования. Материалы 2-й Великорусской межвузовской конференции по истории славянских стран. Ленинград, 1966. С. 6.47

Diaconu P. Les Petchénègues au Bas–Danube. S. 116–117.

8

Стосунки Візантії та північних кочівників у дунайському регіоні не могли

бути тільки двосторонніми. Сусідні держави також використовували кочівників

у своїй політиці. Так, наприклад, угорські правителі час від часу ставали

союзниками тюрків Північного Причорномор’я, або ж залучали їх як союзників

у своїх кампаніях проти Візантії. В. Васильєвський припускає, що ініціатором

активних ворожих дій печенігів проти імперії у 1059 р. був угорський король

Андрій, який саме в цей час розірвав візантійсько-угорський договір48. Під

1072-1073 роками історичні джерела зазначають напад і оволодіння угорцями

Бєлградом. Цього разу печеніги виступили на боці імперії при штурмі міста49.

Рік перед цими подіями печеніги з ініціативи візантійського дуки Бєлграда

перетнули Саву і здійснили напад на угорську територію50. У 1087 р. син

угорського короля Андрія Соломон, детронізований кузенами, після невдалої

спроби повернути престол за допомогою половецького хана Кутеска, виступив

з ним та з печенізьким ханом Челгу проти імперії. Весною 1087 р. 80-тисячна

орда рушила через Македонію до Мармурового моря. Незважаючи на воєнний

успіх ромеїв і смерть Челгу та Соломона, печеніги залишилися повними

господарями території між Хемом та Дунаєм. В історіографії існує думка, що

ця військова акція Соломона проти Візантії була частиною великого плану зі

створення коаліції угорців, німців і половців проти угорського короля Ласло І

та візантійського імператора51. Не можна не відзначити, що жодна акція

Угорщини проти Візантії не обходилася без задунайських тюрків.

У боротьбі проти імперії кочівники Північного Причорномор'я не завжди

виступали одним фронтом. У воєнних діях Комнина проти печенігів брали

участь торки під керівництвом Узи і Карачі. У той же час з-за Дунаю у самий

розпал бойових дій надійшли половецькі загони, які, не поділивши здобич з

печенігами, мало їх не перебили52. Зрештою, противники визначилися. Печеніги

вступили в союз з малоазійським авантюристом Чахою, який повинен був вести

48 Васильевский В.Г. Византия и печенеги. С. 25.

49 Димитров Х. Българско-унгарнски отношения… С. 95–96.

50 Moravcsik G. Byzantium and the Magyars. P. 64.

51 Димитров Х. Българско-унгарнски отношения… С. 97.

52 Васильевский В.Г. Византия и печенеги . С. 51–52.

9

наступ з моря, а імперія зав’язала тісний контакт з половцями та, можливо,

руськими князями.

Однозначних свідчень про роль Русі в боротьбі імперії проти печенігів

немає. П. Діакону висловив припущення, що шлюб доньки Констятина ІХ з

сином князя Ярослава у 1048 р., а також надання руській церкві ряду привілеїв,

були частиною підготовки Константинополя до війни з печенігами53. На жаль,

руський літопис не повідомляє про жодні події цього часу, тому не можна

сказати однозначно, чи брали участь руські князі у допомозі імперії з

печенігами всередині ХІ ст. В. Васильєвський висунув версію про існування

листів Михайла VII до Всеволода Ярославовича, у яких імператор нібито

просив допомоги у руського князя. Прохання супроводжувалися відправкою

константинопольських зодчих для будівництва Печерської церкви у Києві і

перебуванням митрополита Георгія “у греках”54. У цих листах імператор

просить князя допомогти Візантії на Дунаї і в Корсуні55. Втім, Всеволод

Ярославович як адресат цих листів викликає сумнів. Західна історіографія

впевнено стверджує, що листи доволі заплутаного змісту насправді

призначалися норманському князю Роберу Гвіскару, а не Всеволоду56.

Заплутаним є також епізод з “руською допомогою” 1091 р. Слід зауважити, що

найновіша монографія Петра Толочка з проблеми стосунків Русі та кочівників

жодним словом не згадує про відносини Русі та кочівників у контексті Візантії

в ХІ ст.57

Печенізьку небезпеку Візантією було остаточно подолано 29 квітня 1091 р.

у битві при Лебурні. На допомогу візантійському війську прийшли половці на

чолі з Тугорканом і Боняком, а також п’ятитисячний загін “горян” (так їх

називає Анна Комнина)58. У битві, де Олексій I Комнин постійно боявся, що

половці можуть перейти на сторону печенігів, останні були розбиті, а вночі

після битви всіх полонених печенігів стратили, з огляду на їх чисельність та

53 Diaconu P. Les Petchénègues au Bas–Danube. S. 60–61.

54 Літопис Руський / За Іпатським списком пер. Л.Махновець. Київ, 1989. С. 112.

55 Васильевский В.Г. Два письма византийского иператора Михаила VII Дуки к Всеволоду Ярославовичу //

Васильевский В.Г. Труды. Т. 2. С. 49.56

Charanis P. Byzantium, the West and the Origin of the first Crusade // Byzantion. Bruxelles. 1949. V. 19. P. 19–20.57

Толочко П.П. Кочевые народы степей и Киевская Русь. Київ, 1999.58

Анна Комнина. Алексиада / Вступ. статья, пер. и коммент. Я.Н. Любарского. Москва, 1965. C. 232–239.

10

можливість повстання59. Щодо п’ятитисячного загону “горян”, то як пише Анна

Комнина, “вони проявили свою вірність” візантійському імператору. В.

Васильєвський, а слідом за ним і Борис Греков припускають, що цими

“горянами” були руські воїни теребовельського князя Василька

Ростиславовича, згодом осліпленого Давидом Ігоревичем60. На користь цієї

версії Васильєвський наводить такі аргументи: 1) літописець згадує під 1092 р.

спільний похід Василька Ростиславовича з половцями проти поляків61; 2)

угорські джерела під 1091 роком згадують участь русів у поході половців на

Угорщину (що могло відбутися на зворотному шляху Василька Ростиславовича

і половців з Візантії)62.

Руські воїни могли бути названі “горянами” через те, що Ростиславовичі

володіли Передкарпаттям, а про “гори” на Русі згадує ще Констянтин

Багрянородний63. Сучасна російська наука ставиться до ідентифікації “горян” з

русами скептичніше – Г. Літаврін взагалі не припускає можливості того, що

Олексій І Комнин міг просити у 1090-1091 рр. допомогу у Русі проти

печенігів64. Зрештою, “горянами” могли бути і волохи, на чому наголошують

румунські історики65 (не можна не зауважити, що в історіографії не

припиняється дискусія румунських і болгарських істориків про етнічну –

болгарську чи волоську приналежність населення Парістріону у X-XI ст.66).

У 1094 році дружинники Володимира Мономаха, тоді князя

переяславсього, вбили половецьких ханів Ітлара та Кітана67. У зв’язку з

останньою подією, описаною в руському літописі, можна ставити питання про

відносини Русі і Візантії в час походу Лжедіогена. Досі це питання в

історіографії не піднімалося. Розгляд цього епізоду можна розпочати з того, що 59 Там же. C. 237.60

Васильевский В.Г. Византия и печенеги. C. 102; Греков Б.Д. Киевская Русь. Ленинград, 1953. C. 470.61

Літопис Руський. C. 131.62

Васильевский В.Г. Византия и печенеги. C. 102.63

Багрянородный Константин. Об управлении империи. Москва, 1989. C. 45.64

Литаврин Г.Г. Геополитическое положение Византии… С. 45.65

Bănescu N. Ein etnographisches problem am Unterlauf der Dunau // Byzantion. 1931. V.6. S. 303. Див також: Литаврин Г.Г. Влахи византийских источников Х–ХІІІ вв. // Юго-Восточная Европа средние века. Кишинев, 1972. С. 91–138. 66

Божилов И. България и печенезите (896–1018) // Исторически преглед. София. 1973. Т.29. №2. С. 38; Diaconu P. Les Petchénègues au Bas–Danube. в S. 101–104 і далі. Слід уточнити, що ця дискусія, крім історичного, має і політичне забарвлення у зв’язку з історією боротьби Болгарії і Румунії за Добруджу у новий і новітній час.67 Літопис Руський. C.138.

11

у 1077 р., очевидно, за згодою з Нікіфором Вотаніатом, київський князь

Всеволод вислав до Візантії свого ворога, тмутороканського князя Олега

Святославовича68. У 1083 р., після кількох років перебування у

Константинополі, Олег утвердився у Тмуторокані69, а вже у 1094 р. він за

допомогою половців відбиває Чернігів у Володимира Всеволодовича70. Після

того, як дружинники воєводи Ратибора, викравши заручника, Святослава

Володимировича, вбили союзників Олега Святославовича, Ітлара та Кітана,

“Святополк та Володимир вислали [послів] до Олега, велячи йому іти з собою

на половців”71. Крім того, князі запропонували Олегу вбити Ітларевича, який

перебував у нього. “Олег же цього не послухав, і постала межи ними

ненависть”72. Після цього літопис нотує зруйнування половцями м. Юр’єва , а

під 1096 р. – воєнні дії руських князів проти Олега і половців (серед

половецьких вождів були Тугоркан і Боняк, герої печеніго-візантійської війни

1091 р.)73. Можна припустити, що під час походу половців на Візантію 1094

року Володимир Всеволодович був союзником Олексія І Комнина у боротьбі

проти половців, тоді як Олег Святославович виступав на стороні кочівників.

Додатковим аргументом на користь цієї версії може слугувати те, що після 1094

р. Тмуторокань більше не згадується в руському літописі. Місто було захоплене

Візантією74.

Хоча Олексій Комнин перед вирішальною битвою з печенігами найбільше

розраховував на військо, що повинно було прийти з Риму75, допомога, як

бачимо, прийшла з півночі. Це підводить нас до іншого аспекту дипломатичної

боротьби імперії проти задунайських кочівників – до контактів Візантії з

Заходом. Перед величезним двостороннім наступом на імперію 1091 р.

імператор майже не мав війська для боротьби з самими печенігами, а тим

68 Литаврин Г.Г. Каждан А.П. Экономические и политические отношения Древней Руси и Византии в XI-XII вв. // Proceedings of the XIIIth International Congress of Byzantine Studies. London, New York, Toronto, 1967. С. 77.69 Литаврин Г.Г. Каждан А.П. Экономические и политические отношения… С. 77.70 Літопис Руський. С. 137.71 Там же. С. 138.72 Там же.73 Там же. С. 139–141.74 Литаврин Г.Г. Каждан А.П. Экономические и политические отношения… С. 77.75

Анна Комнина. Алексиада. C. 235.

12

більше з об’єднаними силами печенігів, турків і піратів Чакана76. Єдина надія

залишалася на зовнішню допомогу. Вона могла прийти тільки з півночі або з

заходу. Питання про висвітлення руської та половецької допомоги в

історіографії ми вже торкалися, залишилося розглянути стосунки Олексія І

Комнина з Заходом напередодні кампанії 1091 р.

Центральною науковою проблемою при з’ясуванні характеру контактів

Візантії з Заходом у світлі печенізької небезпеки є лист Олексія I Комнина до

Робера Фландрського, а, точніше, його достовірність. Цю проблему було

піднято ще у XIX ст. Думки вчених тоді розділились. Якщо В. Васильєвський77

та Ф. Успенський78 вважали його достовірним, то граф Ріан – підробним79.

Врешті, виникла точка зору, що хоч лист і підробний, та все ж був складений на

основі справжнього80. Сучасні історики також поділяють «середню» точку зору

про те, що, хоча сам лист, у такому вигляді, як він до нас дійшов з латинських

джерел, є підробкою, але базованою на оригіналі листа про допомогу. Так

вважали де Вага81, Майкл Ангольд82, учень А. Васильєва Пітер Караніс83, і

навіть російський дослідник Володимир Степаненко84.

Лист Олексія I Комнина до графа Робера Фландрського, де було викладено

прохання візантійського імператора до графа і в цілому до західних християн

прийти на допомогу Візантії перед страшною небезпекою міг спричинитися до

потрібного ефекту85. Граф Фландрський вислав до Візантії 500 важкоозброєних

вершників86. Цілком можливо, що Олексій Комнин подав прохання про

допомогу не лише до Робера Фландрського, але й до всіх володарів Європи,

76 Там же. С. 217.

77 Васильєвський В.Г. Византия и печенеги. C. 149.

78 Успенский Ф.И. История Византийской империи. Москва–Ленинград, 1949. C. 140.

79 Коротку історіографію цього питання подає В. Васильєвський: Васильевский В.Г. Византия и печенеги. C.

149–163.80

Васильев А.А. Византия и крестоносцы. Петроград, 1923. C. 26–29.81

Waha M. de. La lettre d’Alexis I Comnéne á Rober I Le Frison // Byzantion. 1976. V. 46. P. 113–125.82

Angold M. Cesarstwo byzantyńskie 1025–1204. Historia polityczna. Warszawa, 1993. P. 157.83

Charanis P. Byzantium, the West and the Origin of the first Crusade. P. 27.84

Степаненко В.П. Византия в международных отношениях на Ближнем Востоке (1071–1176). Свердловск, 1988. C. 38.85

Васильевский В.Г Византия и печенеги. C. 93–96.86 Ganshof F.L. Rober le Frison et Alexis Comnéne // Byzantion. 1961. V. 31. P. 74.

13

оскільки Анна Комнина згадує, що її батько не зважувався на битву з

печенігами, очікуючи прибуття допомоги з Заходу87.

В. Васильєвський вважав, що саме прохання про допомогу, які вислав

Олексій I у 1090 р. до всіх володарів Західної Європи, а також до римського

папи спричинилися до початку пропаганди хрестоносного руху в Європі,

вінцем якого став Перший хрестовий похід88. Проти цього свідчить значний

розрив у часі (1090-1096 рр.), а також ряд наступних кроків Олексія Комнина в

напрямку контактів з Західною Європою. П. Караніс також бачив певну роль

послань Олексія Комнина до володарів Західної Європи і папи з проханням про

допомогу у 1090 р. у зародженні хрестового походу, але далекий від того, щоб

поділяти точку зору В. Васильєвського89.

Новий виток дипломатичної активності Олексія Комнина в західному

напрямку пов’язаний з подіями 1094-1095 років і діяльністю візантійської

делегації на церковному соборі у П’яченці. З цього приводу в історіографії

також не спостерігається єдності думок. Перед дослідниками постало два

питання: 1) чи була візантійська делегація на соборі у П’яченці у березні 1095

р. і чи зверталася вона від імені візантійського імператора з проханням про

військову допомогу Візантії? 2) якщо цей факт достовірний, то виникає

запитання, яка ж небезпека примусила Олексія I звернутися до Заходу за

військовою допомогою?

Радянські історики заперечували факт посольства у 1095 р. в П’яченцу, а

повідомлення латинських хроністів Бернольда і Еккегарда вважали

сфальшованими90. Але після того, як П. Караніс знайшов підтвердження даних

про посольство в одному з грецьких джерел – “Хроніці” Скутаріота, переважна

більшість істориків хрестових походів перейшла на точку зору, що візантійська

делегація все ж була у П’яченці91. Російська історична школа була змушена

визнати, що візантійці все ж таки просили допомоги у Заходу92.

87 Анна Комнина. Алексиада.. C. 235.

88 Васильевский В.Г. Византия и печенеги. C. 107–109.

89 Charanis P. Byzantium, the West and the Origin of the first Crusade. P. 27.

90 Заборов М.А. Крестовые походы. Москва, 1956. C. 13.

91 Jones T., Ereira A. Crusades. New-York, 1995. Р. 19.

92 Степаненко В.П. Византия в международных отношениях… С. 38; Печникова Р.Ю. Мальтийский орден в

прошлом и настоящем. Москва, 1990. С. 10.

14

Щодо другого питання, то між вченими досі існують значні розходження.

Західні історики віддавна стверджували, що імператор Олексій Комнин просив

допомоги проти турків-сельджуків93. Стівен Рансімен та П. Караніс уточнили,

що, оскільки реальної загрози з боку турків у 1095 р. для Візантії не існувало,

то Комнин вислав на собор у П’яченцу делегацію з метою найняти військо для

відвоювання Малої Азії94. Цієї точки зору дотримується і В. Степаненко95.

Оскільки факт присутності візантійської делегації у П’яченці у березні

1095 р. можна вважати доведеним, як і те, що вона просила про допомогу, слід

уважніше підійти до причини цього прохання. На нашу думку, якщо б йшлося

про вербування військових загонів, Олексій Комнин не висилав би делегації на

церковний собор, а діяв би через окремих володарів, як у випадку з Робером

Фландрським чи навіть раніше, у 1071 р., коли він набирав найманців у

Німеччині для війни проти норманів96. Вислати делегацію саме на церковний

собор його могла змусити якась гостра небезпека, яка потребувала б негайної

реакції, як у 1090-1091 рр.

Такою небезпекою став половецький похід на Візантію. У вересні 1094 р.

половці, очолювані особою, що видавала себе за сина відомого візантійського

імператора Романа IV Діогена97 (перед тим Олексій Комнин, будучи впевненим

у надійності міста, вислав Лжедіогена у Корсунь, але половці допомогли йому

звільнитися), перейшли Дунай і стали спустошувати Парістріон, а згодом

облягли Адріанополь. Небезпека падіння як Адріанополя, так і

Константинополя була достатньо великою, про що свідчить низка відомих

історикам з джерел фактів: 1) розпочинаючи військові дії проти половців,

Олексій I вдався до ритуалу “Божої Волі”, який практикувався у Візантії в

особливих випадках98; 2) половецьке військо значно перевищувало за силою всі

попередні орди кочовиків, які нападали на Візантію з-за Дунаю у XI ст., у тому

93 Boyd J.P. Story of the Crusades, 1892. Р.19.

94 Charanis P. Byzantium, the West and the Origin of the first Crusade. P.29–32; Runciman S. Dzieje wypraw

krzyżowych. V. 1. Warszawa, 1988. S. 93–98.95

Степаненко В.П. . Византия в международных отношениях… C. 34–39.96

Springer M. Militärische Beziehungen zwischen Byzanz und Deutschland // Byzanz in der Europäischen Staatenwelt. Berlin. 1983. S. 75.97

Богданова Н.М. Херсон X–XV вв. Проблемы истории византийского города // Причерноморье в средние века. Москва, 1991. C. 119.98

Анна Комнина. Алексиада. C. 267.

15

числі печенігів, оскільки половці двічі (!) розбивали печенігів тільки на

території Візантії99; 3) схожий прецедент вже був у візантійській історії: у 705 р.

Флавій Юстиніан ІІ Ріномет, звільнившись з Корсуня, місця свого заслання, за

допомогою кочових булгарів повернув собі престол100; 4) у похід (а це був

цілеспрямована акція з політичним змістом, а не лише грабіжницький набіг) на

Візантію з Лжедіогеном вирушило ледь не все половецьке військо, інакше

дружинники Володимира Мономаха не насмілилися б убити могутніх

половецьких ханів Ітлара та Кітана101.

Якщо припустити, згідно висновків вищезгаданих дослідників, що Олексій

Комнин просив допомоги проти печенігів у 1091 р., тоді виглядає логічним, що

проти половців, які були набагато небезпечнішими для імперії, оскільки

перевищували печенігів у військовій могутності та чисельності, візантійський

імператор знову попросив допомоги у Заходу.

У часі переходу хрестоносцями Балканського півострова

північнопричорноморські тюрки знову з’являються на історичній арені регіону.

Західні джерела описують “пінценатів” чи “пінценаріїв”, візантійських воїнів

на кордонах імперії близько Сави і Західної Морави. Ці воїни “населяють

Болгарію”, “разом з греками і болгарами обходять кордони”, “озброєні латами,

дерев’яними і роговими луками, вони меткі у бою”, “володіють мистецтвом

плавання на човнах”, як найманці перебували у військах катепана Бєлграда і

Ніша та брали участь у сутичках з хрестоносцями102. Етнонім “пінценат”

відразу дозволив історикам “запідозрити” у них печенігів, але Г. Літаврін

висловив думку, що “пінценати” західних джерел – це “волохи”, а не

“пацінаки” візантійських, тобто не печеніги, як це вважалося раніше103. Проте

аргументи прихильників ототожнення “пінценатів” з печенігами також

заслуговують на увагу104.

Події, що пов’язані з допомогою кочівників Візантії у підтриманні порядку

під час пересування загонів хрестоносців до Константинополя були, мабуть, 99

Там же. C. 213, 236.100 Знойко Н. О посольстве Калокира в Киев. Одесса, 1907. С. 259.101

Літопис Руський. C. 138.102

Литаврин Г.Г. Влахи византийских источников… С. 130–131.103

Там же. С. 131–132. 104 Runciman S. The first crusader’s journey accros the Balcan peninsula // Byzantion. 1949. V. 19. P. 214–215.

16

останніми в ХІ ст., про які нам відомо в контексті відносин імперії і північних

номадів.

Отже, історія безпосередніх контактів Константинополя та тюркських

кочівників Північного Причорномор’я у ХІ ст. почалася з переходу печенігами

Дунаю в 1026 р. і закінчилася повною поразкою і мало не винищенням

печенігів у 1091 р., перетворенням їх залишків на допоміжні військові загони, а

також першими вторгненнями за Дунай половців. Останні в ХІІ-ХІІІ ст.

перетворилися чи не на головну політичну силу на Балканах. Якщо наприкінці

ІХ–Х ст. Візантія контактувала з номадами степів Північного Причорномор’я

опосередковано, використовуючи їх як союзників проти Болгарії чи Русі (або ж

вступаючи з ними у конфлікт як з союзниками Русі чи Болгарії), то у XI ст.

печеніги, торки та половці стали безпосередньою загрозою для її кордонів,

дестабілізували внутрішнє становище в імперії, вступаючи у військово-

політичні блоки з сусідами імперії – угорцями, сельджуками, або внутрішніми

ворогами – вождями повсталого населення Парістріону, претендентами на

візантійський престол. Водночас задунайські тюрки часто переходили на

службу імперії, ставали її федератами або ж союзниками у кампаніях як на

Балканах, так і в Малій Азії. Відбулося відкочування половецьких племен в

район Дунаю. Це сприяло багатовекторності міжнародних відносин у регіоні,

перетворенню кочівників на самостійну політичну силу. Питання історії

відносин кочівників Північного Причорномор’я найповніше розглядається у

працях російських, болгарських, румунських істориків, хоча свій внесок у

вивчення проблеми зробили й вчені інших країн, зокрема український археолог

А. Добролюбський105. Зважаючи на постійний інтерес до теми, деякі питання

продовжують викликати дискусію у європейській історіографії. Насамперед, це

причини переходу печенігами Дунаю, різноманітні аспекти дипломатичних і

військових стосунків між імперією, печенігами, сельджуками, Руссю,

Угорщиною, Римом, датування віхових історичних подій, етнічна

приналежність племен, народів та осіб, згадуваних в джерелах. Найбільшою

новизною відрізняються ті праці, які спираються не тільки на писемні джерела,

але використовують нові досягнення археології та теорії номадизму.

Перспективними видаються подальші дослідження ролі тюрків Північного

Причорномор’я у творенні етнокультурного субстрату Придунайського регіону.

BYZANTIUM, THE NOMADS OF THE NORTHERN BLACK SEA COAST

AND INTERNATIONAL RELATIONS ON THE BALKANS IN XITH CENTURY

105 Добролюбский А.О. Кочевники Северо-Западного Причерноморья в эпоху средневековья. Киев, 1986.

17

Mykola Mel’nyk

Ivan Franko National University of L’viv,

chair of Byzantology

The Balkans is a special region, which has started to play the leading part in the history of late ancient and medieval Europe

since the great migration of peoples. The nomads were of particular importance for this region. The present article deals with a reflection

of the role of the Pechenegs, Ouzes and Coumans in the international relations on the Balkans in XIth century in historian’s works of

XIX-XXth centuries, the state of the problem’s study and also the perspectives of it’s subsequent research. Among the most important

issues, which are discussed in the environment of Russian, Bulgarian and Romanian scientists and historians of other countries, are the

reasons of the crossing Danube by Pechenegs, various aspects of diplomatic and military relations between the Empire, the nomads of

the Northern Black Sea coast, Kievian Rus, Hungary, Rome, Seldjuks, a role of the nomads in the uprisings against Byzantium, the

dating of the important historical events, ethnic belonging of the tribes, peoples and the persons which were indicated in sources.

Key words: Byzantium, Balkans, Danube limes, nomads, international relations.

18