О.Д. Бойко Історія України Київ 1999

ЗМІСТ ЩЕ ОДНЕ ПРОЧИТАННЯ ІСТОРІЇ РОЗДІЛ 1 ПЕРВІСНЕ СУСПІЛЬСТВО І ПЕРШІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ Початок формування людської цивілізації на території України Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави Північного Причорномор'я Східні слов'яни у VI—XI ст.

РОЗДІЛ 2. КИЇВСЬКА РУСЬ Походження Давньоруської держави Виникнення і становлення Давньоруської держави (кінець IX — кінець X ст.) Піднесення та розквіт Київської Русі (кінець X — середина XI ст.) Політична роздрібненість Київської Русі (кінець XI —середина XIII ст.) Монгольська навала та встановлення золотоординського іга Політичний устрій Соціально-економічний розвиток Етнічний розвиток Схрещення Русі Характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі Походження та суть національного символу — тризуба

РОЗДІЛ 3. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА — СПАДКОЄМИЦЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ РОЗДІЛ 4. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ЛИТВИ ТА ПОЛЬЩІ Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського Польська експансія на українські землі наприкінці XIV — в середині XVI ст. Люблінська унія Утворення Кримського ханства та його експансія на українські землі Соціально-економічні процеси в XIV—XVI ст Церковне життя. Берестейська унія Культура України у XIV—XVI ст.

РОЗДІЛ 5. ВИНИКНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА Феномен козацтва: генезис, характерні риси та особливості Запорозька Січ Козанько-селянські повстання наприкінці XVI — на початку XVII ст. Козацтво як впливовий чинник міжнародного життя

РОЗДІЛ 6. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ Причини, характер, переодізація Розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648 —серпень 1657 рр.)

Утворення Української гетьманської держави Громадянська війна та поділ козацької України на два гетьманства (вересень 1657 —червень 1663 рр.) Боротьба за возз'єднання Української держави (червень 1663 — вересень 1676 рр.)

РОЗДІЛ 7 УКРАЇНА НАПРИКІНЦІ XVII — У XVIII ст Українська державність наприкінці XVII — на початку XVIII ст Колоніальна політика Російської імперії щодо України у XVIII ст. Правобережна Україна наприкінці XVII — у XVIII ст. Соціально-економічний розвиток наприкінці XVII—XVIII ст Культура України наприкінці XVII—XVIII ст

РОЗДІЛ 8. УКРАЇНА У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст. Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії Суспільні рухи Національне відродження в Україні. Кирило-Мефодіївське товариство Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії

РОЗДІЛ 9 УКРАЇНА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст Модернізаційні процеси у Російській імперії та Україна Суспільні течії та рухи другої половини XIX ст Соціально-економічний розвиток у пореформений період Українська культура у другій половині XIX ст

РОЗДІЛ 10. УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ XX ст Соціально-економічний розвиток на початку XX ст Національний рух на початку XX ст Україна в роки першої російської революції 1905-1907 рр Україна у роки третьбчервневоі монархії (серпень 1907 —липень 1914 рр.) Західноукраїнські землі у другій половині XIX — на початку XX ст Українські землі у роки Першої світової війни Поява модерністської течії в українській культурі на рубежі XIX і XX ст

РОЗДІЛ 11. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ (1917-1920 рр.) Лютнева революція в Росії та її вплив на Україну Проголошення автономії України Проголошнення Української Народлної Республики. Війна радянської Росії проти УНР Гетьманат Скоропадського Директорія УНР Західноукраїнська Народна Республіка Політика радянської влади в Україні 1919 р

Україна у другій половині 1919 — на початку 1920 рр Радянсько-польська війна та Україна

РОЗДІЛ 12. УКРАЇНА В СКЛАДІ СРСР (1922-1939 рр.) УСРР на початку 20-х років Нова економічна політика Утворення Радянського Союзу. Остаточна втрата Україною незалежності Індустріалізація: завдання, труднощі, характерні риси, особливості, наслідки Колективізація сільського господарства. Голод 1932—1933 рр. Культурне будівництво в 20—30-х роках Політика коренізації: українізація і розвиток національних меншин Україна і процес формування тоталітарного режиму в СРСР

РОЗДІЛ 13. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В 20-30-х роках Українські землі у складі Польщі Українські землі у складі Румунії Українські землі у складі Чехословаччини

РОЗДІЛ 14. УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939-1945 рр ) Українське питання у міжнародній політиці напередодні Другої світової війни. Проголошення автономії Карпатської України Роль "українського питання" у німецько-радянському зближенні. Пакт Молотова—Ріббентропа Входження західноукраїнських земель до складу СРСР Напад Німеччини на СРСР, невдачі Червоної армії в боях на території України 1941—1942 рр Місце України у планах фашистів Встановлення фашистського окупаційного режиму Радянський партизанський рух на окупованій території України Збройна боротьба формувань ОУН—УПА в 1941-1944 рр. Визволення України

РОЗДІЛ 15. ПОВОЄННА ВІДБУДОВА І РОЗВИТОК УКРАЇНИ В 1945 —СЕРЕДИНІ 50-х років Повоєнні адміністративне- територіальні зміни Зовнішньополітична діяльність УРСР Особливості процесу відбудови народного господарства України Рівень життя та побут населення Радянізашя західних областей України Боротьба ОУН-УПА з радянською реперсинвою машиною Массові репресії радянського режиму проти населення Західної України. Операція "Вісла"

Культурно-ідеологічні процеси в Україні

РОЗДІЛ 16 УКРАЇНА В УМОВАХ ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ (1956-1964рр.) Суспільно-політичне життя та політична боротьба в УРСР Соціально-економічний розвиток України Духовне життя в Україні: основні тенденції та характерні риси

РОЗДІЛ 17 УКРАЇНА НА ПОРОЗІ КРИЗИ: НАРОСТАННЯ ЗАСТІЙНИХ ЯВИЩ (1965-1985 рр.) Соціально-економічний розвиток УРСР Суспільно-політичне життя: "стабілізація" і закритість Духовний розвиток суспільства: ідеологічний диктат Дисидентський рух

РОЗДІЛ 18. УКРАЇНА І ПРОЦЕС ПЕРЕБУДОВИ В СРСР (КВІТЕНЬ 1985 —СЕРПЕНЬ 1991 р.) РОЗДІЛ 19. УКРАЇНА НА ШЛЯХУ НЕЗАЛЕЖНОСТІ Стартові умови розгортання державотворчого процесу Становлення владних структур Конституційний процес Формування багатопартійності На шляху творення національної економіки (1991—перша половина 1994 рр.) Реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу та його наслідки (друга половина 1994—1998 рр.) Специфіка взаємодії культури та суспільства в умовах перехідного періоду Основні тенденції розвитку сучасної української культури Характерні риси релігійного життя Роль національної ментальності у житті суспільства Формування концепції зовнішньополітичного курсу Альтернативні варіанти геополітичної орієнтації України Західний напрям зовнішньої політики Україна та СНД Відносини України з державами СНД

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК ЛІТЕРАТУРА

Серед багатьох видань з історії України цей посібник приверне увагу непересічним мисленням автора, оригінальним викладом матеріалу, компактністю тексту. За структурою і змістом посібник максимально відповідає академічним вимогам до студентів неспеціальних факультетів. Прислужиться він учителям історії, кожному, хто прагне глибше пізнати витоки, суть і наслідки подій минулого нашого народу.

ЩЕ ОДНЕ ПРОЧИТАННЯ ІСТОРІЇ корисне для студента, повчальне для громадянина

Мабуть, із жодної дисципліни, які вивчають у вищій школі, не видано останнім часом стільки спеціальної літератури, як з історії України, Нинішньому студентові вже доступні капітальні праці видатних істориків, чиї імена десятиліттями замовчували або називали з метою поганьблення їх; розвідки, нарисові, монографічні дослідження, написані та вперше видані за рубежем; різноманітні праці, наснажені оригінальним концептуальним баченням нашого минулого сучасними вітчизняними істориками; низка довідково-енциклопедичних видань. За таких обставин зважитись на випуск у світ ще одного посібника,

можливо, було б ризиковане, якби йшлося про стереотипний за мисленням і манерою викладу твір. У даному разі автор і видавництво проектували за багатьма параметрами непересічний посібник, функціональний у навчальному процесі, читабельний, доступний щодо сприйняття. Рукопис, якого недовго довелося чекати, переконав у великій імовірності появи дуже цікавого за концептуальним мисленням, свіжого фактологічне, оригінального за стильовими аспектами, компактного за обсягом тексту навчального видання. Історія постає в ньому без глянцу, без Ідеологічних перебільшень чи замовчувань, без гонитви за "жертвами часу", без кон'юнктурного славослов'я, Це самодостатня праця. Думка і слово в ній пройняті авторським вживанням у події далекого чи близького минулого, прагненням розглядати їх в єдності, суперечностях різноманітних тенденцій, процесів на рідних теренах та поза їх межами. Сміливим І водночас зваженим є підхід автора до недостатньо висвітлених в історичній літературі сюжетів і осіб. Широко представлені концептуальні погляди щодо спірних проблем. Зримо простежується контекст світового історичного розвитку, відчутне використання новітнього інструментарію багатьох суміжних дисциплін — філософії, економічної теорії, політології. соціології, географії, етнографії, культурології тощо. Нерідко автор у глибині віків бачить витоки сучасних проблем, залучаючи до аргументації унікальні архівні матеріали. Не уникає він складних і суперечливих сучасних колізій, які, з огляду на різні обставини й чинники, історики змушені здебільшого обминати. І все це викладено лаконічно, без нарочитої наукоподібності, емоційного

епатажу. Систематизують відомості, дисциплінують мислення короткі, але місткі за змістом висновки наприкінці кожної теми, які відзначаються концентрованою інформативністю, а почасти й концептуальною оригінальністю. Автор добре знає специфіку викладання предмета у вищій школі, тому

посібник дуже функціональний щодо його використання в навчальному процесі. Але чи не найголовнішим видається те, що в ньому простежуються

намагання уникати категоричної однозначності суджень щодо драматичних сторінок нашої Історії, спроби осмислити їх у контексті того часу. Досить відчутним є й моральний аспект, чим завжди відзначаються праці з української історії. Попри незаангажованість, ідеологічну безпристрасність і в думці, і в слові простежується громадянська позиція автора, який прагне розібратися в причинах історичних колізій, зрозуміти мотиви вчинків конкретних історичних осіб, пам'ятаючи, що всі вони — наші співвітчизники, а 'їхні подвиги і помилки — наша історична доля. І все ж час від часу при читанні цієї справді за багатьма ознаками

непересічної книжки зринає думка, що наше суспільство ще довго торуватиме собі шлях до толерантності в оцінках складних історичних подій, неоднозначних постатей минулого,, долаючи ейфорію ситуативних переможців, реваншизм осіб, відтиснутих з авансцени подій. Але у всіх нас одна історія і дуже важливо усвідомити хоча б з історичного досвіду, що ставали міцними ті держави, громадяни яких завжди були готовими подати руку, а не оголювати один супроти одного шабель. Можливо, цей посібник і щодо цього багатьом прислужиться.

ВАСИЛЬ ТЕРЕМКО, видавець.

РОЗДІЛ

1 первісне суспільство і перші державні утворення на території україни

Початок формування людської цивілізації на території України

Першим періодом в історії людства був кам'яний вік. Йому належить особливе місце в історії людської цивілізації. Саме цієї доби на фоні кардинальних зрушень у природі, пов'язаних з різкими змінами клімату, відбулося виділення людини з тваринного світу, сформувалася примітивна суспільна організація, зародилися першооснови таких форм людської духовності, як релігія, мораль, мистецтво. Археологічні знахідки в Ефіопії, Кенії, Танзанії дають змогу зробити

припущення про появу людини на Землі понад 2 млн. років тому. Першолюдиною фахівці вважають істоту, для якої праця стала необхідністю і яка здатна не тільки використовувати знаряддя праці, а й виготовляти їх. У ході тривалої еволюції поступово поглиблювалися відмінності між мавпою та людиною — з'явилося прямоходіння, сформувалася розвинута рука з протиставленим великим пальцем, збільшився об'єм мозку (досяг 800 см), започаткувалася членоподільна мова. Саме ці якісні зміни у біологічному та психологічному розвиткові зумовили появу "Ното харіепз" ("людини розумної"), сприяли остаточному виділенню людини з тваринного світу Історію первісного суспільства вчені поділяють на кілька періодів залежно

від матеріалу та технології виготовлення знарядь праці: палеоліт (стародавній кам'яний вік), мезоліт (середній кам'яний вік), неоліт (новий кам'яний вік), енеоліт (мідно-кам'яний вік), бронзовий вік,

РАННІЙ ПАЛЕОЛІТ (від появи людини до 150 тис. років тому) Первісна людина на території України з'явилась майже 1 млн. років тому, в

період раннього палеоліту. Наш регіон, як і Європа загалом, не входив до ареалу антропогенезу, тобто місцевості, де відбувся процес олюднення високорозвинутої мавпи. На думку археологів, найвірогідніше, шо найдавніші люди (архантропи) прийшли на територію України з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу, Ця міграція не була одно-моментним актом, а хвилеподібне тривала протягом багатьох тисячоліть. Рештки найдавніших стоянок первісних людей на території України знайдені біля с. Королеве (Закарпаття), м, Амвро-сіївка (Донбас), с. Лука-Врублівецька (Житомирщина). Всього відомо на території України понад ЗО стоянок доби раннього палеоліту. Архантропи жили невеликими групами, що утворювали первісне людське

стадо. Ця перша форма соціальної організації базувалася на основі кровнородинних стосунків. Господарство первісних людей було

присвоюючим, через те що базувалося на збиранні плодів, ягід та їстівних коренів і полюванні на тварин. Основним знаряддям праці архантропів стало ручне руоило, що

виготовлялося шляхом оббивання кам'яної заготовки з двох боків. Це знаряддя мало довгасту, плескату форму довжиною 20— 25 см вагою до 1,5 кг. У руках первісної людини рубило стало універсальним інструментом її дії на навколишній світ. Залежно від ситуації воно виконувало роль сокири, кайла, метального каменя тощо. На думку вчених, поява однотипних кам'яних знарядь на зразок рубила свідчить про зародження мислення, про початок переходу до свідомої виробничої діяльності.

СЕРЕДНІЙ ПАЛЕОЛІТ (150—35 тис, років тому) Наприкінці раннього палеоліту природа зазнала значних змін: клімат став

сухішим, відбулося деяке підняття поверхні, розпочалося чергове, але на цей раз найбільше похолодання. Наслідки цих кардинальних зрушень у природі стали особливо відчутними у середньому палеоліті (мустьєрська епоха). У цей час північна та більша частина Центральної Європи були закуті у льодовий панцир товщиною понад 600 метрів. На території України південна межа максимального зледеніння орієнтовно проходила повз такі сучасні міста: Львів, Ковель, Житомир, Кременчук, Миргород, Суми. Зміни у природі змусили первісну людину пристосовуватися до нових умов існування. Помітне зменшення флори, зумовлене сухим різкоконтинентальним кліматом, поява нових представників фауни — мамонтів, шерстистих носорогів, північних оленів, печерних ведмедів та Інших тварин, призвели до того, що традиційне для попереднього періоду збиральництво дедалі більше поступається місцем полюванню, яке відіграє у житті людини мустьєрської епохи вирішальну роль. У цей час помітно поліпшується технологія виготовлення знарядь праці, урізноманітнюється їхня форма та призначення: ручне рубило удосконалюється; з'являються кам'яні гостроконечники, що використовувалися як вістря для списів; набувають поширення скребла, якими обробляли шкури тварин. Помітне ускладнення умов життя не зупинило поступального фізичного та

розумового розвитку людини. Внаслідок еволюції на зміну архантропу в мустьєрську епоху приходить неандерталець (назва походить від місцевості у Німеччині, де було знайдено рештки кісток). Він був невисокий на зріст, сутулий, мав велику голову видовженої форми з низьким лобом і нависаючим надбрів'ям. Об'єм його мозку становив від 925 до 1800 см, особливо були розвинутими ділянки мозку, пов'язані з просторово-координаційними функціями та 'їхнім контролем. Неандерталець, як більш розвинутий тип людини, незважаючи на складні умови існування, помітно розширив, порівняно зі своїм попередником — архантропом, ареал свого проживання. Знайдені археологами на території України 200 мустьєрських стоянок (Кіїк-Коба та Холодний Грот у Криму, Антонівка на Донбасі, Рих-та на Волині, Молодово на Дністрі та ін.) — переконливе тому підтвердження. Боротьба за існування змусила людину у середньому палеоліті виготовляти

одяг із шкур тварин, інтенсивно заселяти печери, будувати штучні наземні житла, не тільки використовувати, а й добувати вогонь. Завдячуючи цьому людина стала більш захищеною і менш залежною від природних умов. У мустьєрську епоху почали закладатися першооснови духовного світу

людини. Неандертальські поховання у печерах Криму свідчать про зародження релігійних уявлень та вірувань, а знайдені на деяких стоянках кістки, різьблені геометричним орнаментом, з гравійованими на них контурами тварин і людей, рештками намальованих чорною фарбою ліній — про перші кроки образотворчого мистецтва.

ПІЗНІЙ ПАЛЕОЛІТ (35—11 тис. років тому) Цей етап в історії людства порівняно з попередніми періодами досить

короткий, але він характеризується значними змінами в економіці, сфері соціальних відносин, мистецтві. Безперечно, центральною подією цієї доби стало завершення майже 35 тис. років тому процесу фізичного та розумового формування людини сучасного типу — Ното заріепз. Цю людину за місцем першої знахідки її кісток у гроті Кро-Маньйон (Франція) називають кроманьйонцем. З появою кроманьйонців процес удосконалення та урізноманітнення знарядь праці пішов надзвичайно швидкими темпами. У пізньому палеоліті почали виготовляти кам'яні різці, ножеподібні пластини, наконечники списів, дротики тощо. Людина оволоділа технікою обробки кісток та рогів, з яких виготовляла собі гарпуни, шила, голки та ін. Кроманьйонці стали використовувати перші знаряддя з вкладишами, так звані складні знаряддя, винайшли списометальний пристрій. Інструментарій гомо сапі-єнса налічував майже 100 типів знарядь праці. Останнє, четверте, зледеніння, що відбулося у пізньому палеоліті,

перетворило колективне загінне полювання на диких коней, бізонів, північних оленів і мамонтів у основний вид занять кроманьйонців, який забезпечував їхню життєдіяльність. Поступово склалася певна спеціалізація мисливських колективів. Так, майже 20—14 тис. років тому на теренах України досить чітко виділяються дві зони з різним типом господарства: південно-східна — мисливців на бізонів, та північно-західна — мисливців на мамонтів. Помітне вдосконалення та урізноманітнення знарядь праці, підвищення

продуктивності мисливства (кілька мисливців легко могли вполювати мамонта вагою 1—2 тонни) дали змогу кроманьйонцям відмовитися від виснажливих міграцій у пошуках їжі і вести більш осілий спосіб життя. Головним чином на берегах річок вони будували свої житла — землянки і напівземлянки, які у своїй сукупності утворювали первісне поселення — стоянку. Новим явищем пізньопалеолітичного періоду стало виникнення господарсько-побутових комплексів, що складалися зі стоянок, на яких розташовувалися житла, кількох заглиблених у грунт ділянок, де обробляли кремінь, кістку, ріг, а також із ям-сховищ і вогнищ за межами жител. На території України знайдено майже 800 пізньопалеолітичних стоянок

(Радомишльська на Житомирщині, Мізинська на Чернігівщині, Межиріцька на Канівщині та ін.). Спільне осіле життя первісних людей, локальне скупчення поселень є

свідченням не тільки прогресивних змін у економіці, а й суттєвих зрушень у сфері соціальних відносин. Пізній палеоліт — це час, коли на зміну первісному стаду прийшла родова община. Стрижнем родової організації суспільства був рід — об'єднання кровних родичів за материнською лінією. Головною особою роду була жінка, через те, що родовід за групового шлюбу міг вестися лише за жіночою лінією, крім того, вона виступала у ролі охоронниці сімейного вогнища та відала харчовими запасами. З появою гомо сапієнса невпорядковані ендогамні статеві стосунки поступаються місцем екзогамним: виникає звичай, що забороняв шлюби між членами однієї родової групи. Це сприяло зближенню різних родів. На основі родинних стосунків відбувалася консолідація родів у племена, формувалася племінна організація суспільства, внаслідок чого поступово склався родовий первіснообщинний лад. Характерними рисами цього ладу були спільне володіння засобами виробництва і зрівняльний розподіл надбань праці. Намагаючись пояснити механізм світобудови та визначити своє місце в

навколишній дійсності, первісна людина у добу пізнього палеоліту активно формує першооснови власної релігійної свідомості: тотемізм — віру в спільного для конкретного колективу предка — певної тварини, рослини тощо; анімізм — віру й існування душі та духів, що нібито управляють усім матеріальним світом; фетишизм — поклоніння предметам неживої природи, віру в надприродні властивості матеріальних речей; магію — обряди, пов'язані з чаклунством, віщуванням, вірою в уміння людини викликати надприродні явища. В епоху пізнього палеоліту помітного розвитку набуло духовне життя

людини, про що свідчать знайдені залишки прикладного та образотворчого мистецтва. Особливо часто при розкопках пізньопалеолітичних поселень зустрічаються фігурки птахів та стилізовані жіночі статуетки, так звані "палеолітичні Венери". Жіночі зображення характеризуються пластичною виразністю та монументальністю і уособлюють уяву первісної людини про єдність родового колективу. Палеолітичні малюнки тварин, зроблені кроманьйонцями на кістках або ж на стінах печер (наприклад, на Кирилівській стоянці було знайдено уламок бивня молодого мамонта, на якому вирізьблені голова птаха й. можливо, черепаха), на думку фахівців, є елементами мисливського ритуалу, що імітував процес полювання на здобич. З мисливськими обрядами, очевидно, пов'язані й інші види мистецтва, існування яких підтверджують археологічні розкопки, зокрема — музика та хореографія. Так, на стоянці Молодово було знайдено флейту, виготовлену з кістки оленя, у Мізині — ансамбль ударних інструментів з кісток мамонта, пофарбованих червоною фарбою, у Гагаріно — стилізовані статуетки жіночих фігурок у позі танцю. В цілому мистецтво пізнього палеоліту свідчить про те, що розум людини в цей час тільки пробуджується, а в її світобаченні життєвий досвід роду та власні спостереження тісно перепліталися з

фантастикою та магією.

МЕЗОЛІТ (10— 6 тис. років тому) Початок мезоліту (середнього кам'яного віку) хронологічно збігається із закінченням льодовикового періоду. У цей час клімат м'якшає і стає близьким до сучасного, що-суттєво вплинуло на фауну і флору. Традиційні для попереднього періоду об'єкти полювання або ж вимирають, як мамонти та шерстисті носороги, або ж відходять на північ. Тварини, які прийшли їм на зміну (кабан, вовк, лисиця, бобер тощо) були значно дрібнішими і рухливішими. Саме тому в мезоліті перед первісними мисливцями гостро стали проблеми зміни прийомів полювання, винайдення більш ефективної у нових умовах зброї, пошуку альтернативних мисливству джерел харчування. Людина не тільки суттєво удосконалює старі знаряддя праці (вони стають меншими за розмірами, зручнішими та ефективнішими), а й створює новий інструментарій для обробки дерева — долото, сокиру, тесло, виготовляє вкладишеві знаряддя (ножі, кинджали, списи) з крем'яними пластинами. Безперечно, центральною подією розвитку первісної техніки у добу мезоліту було винайдення першої "механічної зброї" дистанційної дії — лука і стріли. Поява цього знаряддя полювання мала надзвичайно важливі наслідки: по-перше, суттєво зросла продуктивність праці мисливців — вбивати тварин можна було зі значної відстані, а птахів — на льоту; по-друге, вона сприяла перебудові соціального життя, оскільки людина могла сама себе прохарчувати, багатолюдні мисливські колективи розпалися і на зміну їм прийшла індивідуалізація виробництва та споживання, помітно зросла роль парної сім'ї. Зникнення великих стадних тварин, ріст населення, масове винищення

дичини внаслідок використання лука і стріл зумовили кризу мисливського господарства. У пошуках альтернативних засобів для існування людина активніше починає у цей час займатися рибальством. Очевидно, спочатку риболовля була варіантом полювання зі списом, гарпуном чи луком, але згодом техніка рибальства суттєво удосконалилася: були винайдені гачки, сіть з поплавками, блешні з річкових черепашок, складна система загородок на річках та озерах, а також плоти зі зв'язаних колод, човни, видовбані зі стовбурів дерев, тощо. Криза мисливського господарства зумовила підвищення ролі не тільки рибальства, а й збиральництва. Головними об'єктами збиральництва були різноманітні їстівні рослини та ягоди, а також раки та молюски. Стабільності існування людини в епоху мезоліту' сприяло приручення диких тварин (спочатку собаки, а потім — свині).

На території України налічується майже 1000 відомих нині пам'яток мезоліту (Мурзак-Коба та Фатьма-Коба — у Криму, Гребениківська стоянка — на Одещині, Журавська — на Чернігівщині та ін.).

НЕОЛІТ (УІ-ІУ тис. до н,е.) Новий кам'яний вік (неоліт) був надзвичайно динамічним, переломним в історії людства. Англійський археолог Г. Чайлд назвав цей період неолітичною революцією. Суть її полягає у переході від традиційного

присвоюючого господарства (мисливство, збиральництво, рибальство) до відтворюючого (землеробство і скотарство). Завдяки цьому люди не тільки досягли помітного зростання продуктивних сил, а й, створили сприятливіші умови життя: їжа стала різноманітнішою, її добування стабільним, з'явилися харчові запаси. Перехід від присвоюючих до відтворюючих форм господарювання тривав протягом багатьох століть І мав евоі особливості в різних регіонах. Фахівці виділяють в межах України дві Ісультурно-господарські зони: південно-заххд-ну (лісостепове Правобережжя. Західна Волинь, Подністров'я, Закарпаття) — землеробсько-скотарську та північно-східну (лісостепове Лівобережжя, Полісся) — мисливсько-риболовецьку. Найвідомішими пам'ятками неолітичної культури є Кам'яна Могила поблизу Мелітополя, с. Микільська Слобідка на Київщині, с. Бондариха на Сіверському Дінці. До кінця 90-х років археологами виявлено майже 500 осередків життя доби неоліту, що представляють понад десяток неолітичних культур (дунайську, буго-дністровську, сурсько-дніпровську тощо). Неолітична революція сприяла злету людства до принципово нової

економіки, нового способу життя, її характерними рисами були: 1. Винайдення і поширення якісно нових способів виготовлення знарядь

праці, У добу неоліту традиційні форми обробки каменю: оббивання, сколювання, віджим поступаються місцем шліфуванню, пилянню, свердлінню.

2. Виникнення нових видів виробництва та виготовлення штучних продуктів. У епоху неоліту людина перейшла від пасивного присвоювання дарів природи до активного перетворення навколишньої дійсності силою своїх розуму та рук. Саме в цьому процесі виникає виробництво керамічного посуду, прядіння, а згодом і ткацтво. Вироби з кераміки дали змогу не тільки тривалий час зберігати воду, сипучі продукти, а й готувати варену їжу. Випалена на вогні глина стала першим штучним матеріалом, котрий створила людина. Прядіння зумовило винайдення прясла — першого маленького колеса, яке, на думку фахівців, можливо, стало прообразом колеса у транспорті. Крім того, на основі прядіння виникло ткацтво, яке дало ще один штучний продукт — тканину.

3. Перехід до осілого способу життя. Землеробство і тваринництво були продуктивнішими, ніж мисливство і збиральництво. З появою харчових запасів життя людини стало стабільнішим, міграцію замінила осілість. Про перехід до осілого способу життя у добу неоліту свідчать побудова постійних жител, поява численних поховань померлих недалеко від осель та ін.

4. Активне формування стад свійських тварин, використання їх як тяглової сили. Перехід в неоліті від мисливства до скотарства зумовив приручення майже всіх великих домашніх тварин — бика, свині: кози, вівці. Лише коня одомашнили вже у мідному віці, 3 появою примітивного наземного транспорту (саней та волокуш) людина починає використовувати худобу як тяглову силу.

5. Суттєві зрушення у демографічній сфері. У цей період значно зростає населення, що зумовлює помітне збільшення кількості та розмірів поселень,

щільності їх забудови. Як свідчать археологічні розкопки неолітичних поховань, зростає тривалість життя людини (в середньому її вік становив вже 30—32 роки). Деякі фахівці твердять, що внаслідок поліпшення умов життя відбувся неолітичний "демографічний вибух" і населення земної кулі зросло з 5 до 80 млн. осіб. Інші вважають, що у неолітичну епоху лише дещо зменшилася дитяча смертність. Перехід до землеробства і скотарства сприяв помітним змінам в організації

суспільного життя: зростанню ролі парної сім'ї, розквіту племінної організації суспільства, зародженню інститутів родової влади (поява у похованнях доби неоліту владних символів — кам'яних булав). Цей перехід суттєво вплинув і на світобачення людини, її духовний світ. Землеробський цикл, сезонне розмноження домашніх тварин вимагали розширення традиційного інформаційного кола, виникала необхідність накопичення нових знань. За нових обставин життя неолітична людина мусила не тільки враховувати кліматичні зміни та сезонний кругообіг явищ природи, а й передбачати їх. Під впливом нових знань про навколишній світ примітивна мисливська магія дедалі більше поступається місцем розвинутим землеробським та скотарським культам. У період неоліту зародилася селянська (землеробська) цивілізація, яка

незабаром стала панівною в Європі, аж до виникнення і широкої розбудови міст, її характерними рисами є аграрна економіка; ручна праця; мінімальне споживання і простий побут; уповільнений темп життя; органічне занурення у природу і залежність суспільного розвитку від природно-кліматичних ритмів; природно-демографічна саморегуляція (збільшення кількості харчових продуктів зумовлює посилене розмноження, зменшення — вимирання).

ЕНЕОЛІТ (IV—III тис. до н.е.) Мідний, або мідно-кам'яний вік (енеоліт), був перехідним етапом від кам'яного періоду до епохи металу, часом остаточного утвердження домінуючої ролі відтворюючого господарства. У пошуках сировини для виготовлення знарядь праці давні люди натрапили на чисту самородну мідь, поклади якої виходили на земну поверхню. Вчені вважають, що мідь спочатку сприймалася як варіант м'якого каменю або глина. І лише згодом людство навчилося обробляти мідь — від холодного кування до плавлення та ливарства. Регіонами, де розпочалася обробка міді, були Балкани: Подунав'я (Трансільванія), Закавказзя, звідки мідна руда га вироби потрапили на територію України. Згодом з'явилися копальні мідної руди на Донбасі, Поступове витіснення кам'яних знарядь праці мідними, перехід від

мотичного землеробства до ранніх форм орного з використанням тяглової сили бика сприяли зростанню продуктивності праці, збільшенню додаткового продукту, пожвавленню примітивних обміну та торгівлі, розвитку майнової диференціації. Ці процеси створювали передумови для розкладу первіснообщинного ладу. Саме у енеоліті відбувається перший великий суспільний поділ праці, в основі якого лежало виділення пастуших племен.

Землероби, тяжіючи до осілості, винайшли рало, змайстрували стіл, склали піч, побудували великі укріплені поселення, а скотарі, схильні до міграції, — приручили коня, активно експлуатували колісний транспорт, удосконалювали зброю. Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська

культура (IV—III тис. до н.е.). її назва походить від с. Трипілля на Київщині, поряд з яким В.Хвойкою 1893 р. було виявлено першу пам'ятку цієї культури. Ареал поширення трипільської культури сягає 190 тис. км% що зараз входять до територій України, Молдови та Румунії (лише в Україні знайдено понад 1000 трипільських пам'яток). Історики досі не дійшли спільної думки щодо походження трипільців. Одні

переконані, що трипільська культура має автохтонне походження і сформувалася на грунті буго-дністровської неолітичної культури (В. Даниленко, В. Маркевич). Другі вважають трипільців прафракійцями, що прийшли з Нижнього Подунав'я і Балкан (О. Трубачов, Д. Телегін). Треті схильні до синтез-ного підходу: трипільська культура є наслідком взаємодії давніх автохтонних культур та неолітичних культур Балкано-Дунайсь-кого регіону (І. Черніков). Трипільська культура багатогранна і самобутня, її характерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство, поступове витіснення мотики ралом; приселищний характер тваринництва; поява мідних знарядь праці при збереженні домінування кам'яних і крем'яних; у сфері суспільних відносин — перехщ від матріархату до патріархату; зародження міжплемінних обєд-нань; формування ієрархічної структури родів; збереження великої сім'ї, що складалася з кількох парних сімей, як основної суспільно-економічної ланки; зародження елементів приватної власності; у сфері побуту — побудова великих глиняних будівель, утворення гігантських протоміст з населенням майже 15-20 тис. жителів; міграція поселень через виснаження землі кожні 50--100 років; розписна плоскодонна кераміка з орнаментом, що виконаний жовтою, червоною та чорною фарбами; у духовній сфері — домінування символів родючості, матеріалізація їх у символи добробуту — жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води, глиняні фігурки тварин, Будучи своєрідною зв'язуючою ланкою між Заходом і Сходом, трипільська

культура за рівнем свого розвитку впритул наблизилася до перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, але, на жаль, лише наблизилася, Як вважають фахівці, похолодання, порушення екологічного балансу, зумовлене екстенсивним характером господарства; протистояння трипільських общин західного і східного регіонів; наростаючий тиск на землі трипільців скотарських степових племен врешті-решт призвели до занепаду трипільської культури, яка не змогла повністю реалізувати свої потенційні можливості. У добу неоліту територія України стала ареною протидії та взаємодії трьох

потужних етнічних потоків: носіїв трипільської культури, скотарсько-землеробських племен, що прийшли з Північно-Західної Європи (культура кулястих амфор), та численних євразійських скотарських степових племен (середньостогівська, ямна культури). У сучасній історичній та народознавчій

літературі існує твердження, що трипільці — прямі предки українського народу. Однак, намагаючись у глибинах історії розгледіти обличчя наших далеких пращурів, слід пам'ятати; по-перше, інформація про найдавніші часи обмежена, фрагментарна і тому дуже рідко дає змогу дійти однозначних категоричних висновків; по-друге, давні археологічні культури, як правило, характеризуються етнічною невизначеністю; по-третє, протягом кількох тисячоліть після занепаду трипільської культури до етногенезу українців через низку обставин були причетними чимало інших етнічних утворень від племен до цілих народів, і тому, очевидно, варто утриматися від поспішного проведення прямої родової лінії від трипільців до українців, Водночас нині не підлягає жодним сумнівам твердження про те, що окремі елементи трипільської культури (система господарювання, топографія поселень, декоративний розпис будинків, мотиви орнаменту на кераміці та ін:) стали невід'ємною частиною сучасної української культури.

Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави Північного Причорномор'я

Відкриття та поширення заліза започаткували нову еру в історії людства — залізну. Цікаво, що перші залізні вироби мали космічне походження і були виготовлені з уламків метеоритів ще у III—II тис. до н.е. у Єгипті та Месопотамії (зокрема, у гробниці Тутанхамона знайдено кілька залізних предметів, оправлених в золото). На території України перші знахідки залізних виробів датуються XI—IX ст. до н.е. Гострота та міцність залізних знарядь праці та зброї кардинально вплинули на суспільний розвиток. Паралельно підвищенню продуктивності праці та появі значної кількості додаткового продукту активно йшов процес посилення воєнної могутності. Тому за доби заліза зброя стала знаряддям праці, а війна — ремеслом, що надало динаміки та драматизму розвиткові історичних подій. Фахівці вважають, що перехід до ранньозалізного віку на території України

та в сусідніх регіонах зумовлений значною мірою дією низки чинників: різка зміна клімату (наприкінці II тис. до н.е. він став надзвичайно посушливим) — екологічна криза — міграція населення — розрив старих економічних зв'язків —'дефіцит привозних мідної руди та бронзових виробів — розвиток місцевого залізорудного виробництва. Завдяки появі заліза-перед людством відкриваються нові перспективи, відбуваються докорінні зміни у суспільстві — завершується розклад первіснообщинного ладу, активізується процес класоутворення. Характерними ознаками суспільного розвитку цієї доби були значні міграції населення; посилення торговельних зв'язків; становлення приватної власності; поступова майнова диференціація суспільства; перетворення сім'ї на господарську одиницю; витіснення родової общини територіальною; виділення ієрархічно структурованої військової еліти; утворення організованих воєнно-політичних об'єднань та союзів; зародження державності.

КІММЕРІЙЦІ Першим етнічним утворенням на території України, про яке залишилася

згадка у писемних джерелах, були кіммерійці (IX — перша половина VII ст. до н.е.). Про "уславлених кобилодойців" (так цей народ дуже часто називали в давнину) повідомляє не тільки Гомер в "Одіссеї", а й такі відомі античні автори, як Геродот, Каллімах, Страбон. Ассирійські клинописні джерела згадують про цей народ під іменем "гамірра". Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. У добу проникнення греків у Північне Причорномор'я Керченську протоку називали Боспором Кіммерійським. Хоча питання про етнічне походження кіммерійців залишається відкритим, більшість вчених схиляється до висновку, що вони є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів. Кіммерійці були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового скотарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотяної руди залізо. Перспективна за нових кліматичних умов кочова форма господарювання та досконаліша за бронзову залізна зброя дали змогу кіммерійцям залишити свій слід в історії. Для кочового народу, що постійно перебуває у русі, сенсом життя є

збереження власних худоби, майна, землі та заволодіння багатствами сусідів. Войовничість скотарських племен логічно випливає з самої природи кочового скотарства: вони або обороняють свої пасовиська, або завойовують чужі. Кіммерійці не були винятком. Вони здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію, де успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. Контакти з цими передовими для того часу країнами сприяли державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві. Однак, хоча кіммерійці і мали своїх царів, утворити повноцінну державу їм так і не вдалося. У VII ст. до н.е. могутня хвиля численних, згуртованих та активних скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор'я. Внаслідок чого Кіммерія розпалася, частина кіммерійців або поселилася у Південному Причорномор'ї, або мігрувала на Близький Схід, або ж була асимільована скіфами.

СКІФИ Проникнення скіфів на узбережжя Чорного моря відбувалося кількома

хвилями. Спочатку вони не тільки мирно уживалися з кіммерійцями, а й нерідко ставали їхніми воєнними союзниками. Проте зростаючий тиск сусідніх кочових племен — массагетів примусив скіфів дедалі активніше просуватися на захід у глиб кіммерійських земель. У VII ст. до н.е., витіснивши місцевий етнос з Подніпров'я, скіфи не зупиняються, а, переслідуючи кіммерійців, вдираються до Передньої Азії. Скіфська навала докотилася аж до Сирії (дійшло до того, що єгипетський фараон Псамметіх І змушений був відкупитися від загарбників щедрими дарами). Скіфи, захопивши Мідію, утворили там державу "Ішкуза", яка проіснувала 28 років. Лише після того як мідійський цар Кіаксар запросив на банкет скіфських царів і, напоївши їх, перебив, скіфські формування, що залишилися без своїх

лідерів, змушені були мігрувати у Північне Причорномор'я. Повернувшись з Передньої Азії у причорноморські степи, скіфи підкорили собі більшість місцевих жителів і у другій половині VII ст. до н.е. утворили політичне консолідоване об'єднання племен — Велику Скіфію, що проіснувала до III ст. до н.е. Якщо вірити Геродоту, то територія цього державного утворення була досить великою і мала форму рівностороннього чотирикутника, який, прилягаючи до чорноморського узбережжя, розташовувався у межиріччі Дунаю та Дону. Все населення Скіфії поділялося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-кочівники, які населяли степові райони на схід від Дніпра та царські скіфи, які кочували узбережжям Азовського моря і степовим Кримом) та осілі племена (елліно-скіфи-калліпіди, які жили поблизу давньогрецького міста Ольвії; скіфи-землероби, зосереджені на Лівобережжі; скіфи-орачі, які розташовувалися на захід від Дніпра), Характерною рисою скіфського суспільства була його неоднорідність. На думку деяких вчених, мігруючі племена мали іранське походження, а осілі, з 'їхньою традиційною хліборобською культурою, — належали до праслов'янського кореня. Різними були і напрями діяльності скіфських племен: якщо для скіфів-кочівників та царських скіфів основним заняттям були кочове скотарство і грабіжницькі воєнні походи, то для скіфів-орачів — зернове землеробство. Та найбільше неоднорідність скіфського суспільства виявлялася у соціально-політичній сфері: панівне становище у країні належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами. Суспільні відносини у Скіфії еволюціонували від патріархально-родових до

рабовласницьких. Рубежем став кінець V ст. до н.е., очевидно, саме в цей час відбулася суттєва якісна зміна: під впливом торгово-економічних, військових та політичних відносин процес класоутворення вступив у завершальну фазу і патріархально-родовий скіфський племінний союз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем. На думку фахівців, в основі системи управління скіфським суспільством лежала не "східна деспотія", а "варварська демократія", через те що влада царя не була абсолютною і обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів. Ще на початку VI ст. до н.е. Скіфія стала об'єктом агресії з боку перського царя Дарія. Протиставивши численному перському війську воєнну хитрість, виучку та хоробрість, скіфи не тільки вистояли, а й змусили ворога рятуватися втечею. З того часу за скіфами закріпилася слава непереможних, Навіть Геродот захоплено писав: "...Жодному ворогу, що нападе на їхню країну, вони не дають врятуватися; і ніхто не зможе їх наздогнати, якщо тільки самі вони не допустять цього". Скіфське військо справді у ті часи було одним з найсильніших. Цьому сприяли майже ідеально пристосована для війни структура суспільства (роди і племена під час воєнних походів ставали військовими підрозділами) та найдосконаліше для тієї доби озброєння (більша частина арсеналу їхньої зброї — мечі, кинджали, бойові сокири тощо були виготовлені із заліза, а скіфський лук за далекобійністю, прицільністю і вбивчою силою не мав на той час собі рівних). Не останню роль у

забезпеченні високої боєздатності скіфського війська та вихованні його воїнів у дусі ненависті до ворога відігравали жорстокі варварські традиції; скіфський воїн пив кров першого вбитого ним ворога, знімав скальпи; кожен сотий полонений приносився в жертву богові війни; того, хто на полі бою власноручно не вбив жодного ворога, не допускали до святкового столу. Найбільшого розквіту і піднесення Скіфія досягла у IV ст. до н.е., під час

правління царя Атея. Держава стала централізованою, було започатковано карбування скіфської монети, вдало розпочалося скіфське завоювання Балкан. Спираючись на союз з батьком Олександра Македонського, Філіппом II, Атей розгромив Фракію й поширив свій вплив на задунайські землі. Та союз Скіфії з Македонією виявився недовгочасним, і в 339 р. до н.е. між цими державами спалахнула війна, у якій загинув Атей, а скіфи зазнали поразки. Пік воєнної могутності Скіфії залишився у минулому.

III ст. до н.е. — період занепаду скіфської держави. У цю добу під потужними ударами сусідніх сарматських племен володіння скіфів значно зменшується. Втримати під своїм контролем їм вдалося лише вузьку смугу Нижнього Подніпров'я та Степовий Крим. Саме тут і була утворена нова держава — Мала Скіфія, столицею якої стало місто Неаполь (поблизу сучасного Сімферополя). Та навіть ізольовані вузькими рамками Кримського півострова, скіфи виявляють воєнну активність і не сходять з історичної арени. У II ст. до н.е. був навіть період піднесення, коли Мала Скіфія взяла під контроль Ольвію і вела успішну боротьбу з грецькими містами-державами за вплив на всю територію Тавріди. Як етнічне та політичне утворення, Мала Скіфія припиняє своє існування лише на початку III ст. н.е. Скіфи на основі синтезу власних здобутків і досягнень тих народів, з

якими вони воювали або ж торгували, створили самобутню культуру. Найяскравішими її проявами були феномен царських курганів (Чортомлик, Куль-Оба, Солоха, Товста Могила та ін.) і, так звана "скіфська тріада" — скіфський тип зброї, "звіриний стиль" в образотворчому мистецтві та специфічна збруя верхових коней. Ці та інші елементи скіфської культури вплинули на формування передслов'янської культури, а деякі з них дожили до нашого часу, зокрема, корені окремих скіфських слів й досі зберігаються у мовах східних слов'ян: "спако" (собака), "голос", "топор".

САРМАТИ У III ст, до н.е. у поволзько-приуральських степах сформувався союз

кочових іраномовних племен — сарматів, який спустошливим ураганом пронісся Приазов'ям та Північним Причорномор'ям, витіснивши скіфів на Кримський півострів, Хоча сар-матам і не вдалося подолати родоплемінну відособленість, консолідуватися у єдиний етнос і створити подібно скіфам власну повноцінну державу, вони активно діяли на історичній арені протягом шести сторіч, залишивши сліди своєї діяльності на величезній території: у Західному Казахстані, Приураллі, Поволжі, Подонні, Калмикії, на Північному Кавказі, в Прикубанні, в степах України, в Криму, Румунії та Угорщині. Назва "сармати", або "савромати", походить від іранського слова

"саоромант", що означає підперезаний мечем, але це не самоназва народу, а термін, введений античними авторами. Одне з найперших достовірних історичних свідчень про сарматів знаходимо в "Історії" Полібія (205—123 рр. до н.е.). Пліній повідомляє, що вони "складали одне плем'я, але поділене на декілька народів з різними назвами". Войовничі та агресивні сарматські племена просувалися у західному напрямку кількома хвилями, на гребені яких у різний час стояли різні племенні об'єднання. Царські сармати та язиги були лідерами першої хвилі, що прокотилася межиріччям Дніпра і Дністра у II ст. до н.е. і дійшла аж до Дунаю. Саме у цей час, як зазначає Пліній, "ім'я скіфів всюди витісняється іменами сарматів та германців". Поява у тому ж II ст. до н.е. у степах Поволжя та Приуралля нового могутнього племінного об'єднання, на чолі якого стали роксолани, підготувала нову хвилю сарматської експансії. Закріпившись у степах Лівобережжя, роксолани спочатку здійснюють походи на Таврійський півострів, а в І ст. н.е, сарматські мечі діставали здобич уже у римській провінції Мезії. Третя хвиля сарматської активності пов'язана з аланським союзом племен, що утворився у І ст, н,е. Для аланів характерними були широкомасштабні воєнні дії. За свідченням Тацита і Йосипа Флавія, вони здійснювали успішні напади на Мідію, Малу Азію, Крим, Закавказзя. У 372 р. алани були розбиті гуннами, що призвело до втрати сарматами панівного становища у причорноморських степах. Завдяки Великому переселенню народів, алани не тільки проникають на Британські острови, у Галлію та Іспанію, а й переправляються морем у Північну Африку. Решта цього сарматського племінного союзу в VI—IX ст. відходить у передгір'я Кавказу і згодом вливається до Хозарського каганату. Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Особливістю сарматського суспільного ладу було існування пережиткш матріархату. Античні автори досить часто називають сарматів "гюнайкократуменами" — керовані жінками. У стародавніх джерелах є згадки про сарматських цариць — Томирис, Амагу та ін. Загалом жінки цього народу відрізнялися войовничим характером, їздили верхи, володіли зброєю, нарівні з чоловіками ходили у походи, не вступали у шлюб доки не вб'ють першого ворога, тобто своєю поведінкою нагадували міфічних амазонок. За легендою, переказаною Геродотом. сармати походять саме від амазонок і скіфів. Сарматська культура генетично була близькою до скіфської, але не

перевершила її досягнень. Водночас у військові